Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Скільки ж гостюватимеш у нас? — запитала мати.

І знову Віктор відповів непевно:

— Не знаю, поки не набридне.

— Розказав би хоч, як живеш? Все свої книжки пишеш?

— Пишу.

— І тепер усе одно пишеш?

— І тепер пишу.

— А що лаяли он тебе, нічого тобі за це не було?

Віктор завважив, як при останніх словах матері всі замовкли й насторожилися. Галина тихенько, аби не брязнути, опустила на стіл ложку і, схилившись над столом, подалася вперед. В уважному чеканні завмер батько. Настя навіть і не цикнула, а тільки смикнула за рукав Генку, коли той недоречно завовтузився на своєму стільці. І в голосі матері, коли врна запитувала, відчувалося напруження.

— Коли лаяли, за що? — не второпав Віктор.

— Ну, за писанину ж за цю. В газетці. Нам учитель навмисне газетку показав, щоб знали. Жива вона в тебе, тату?

Батько мовчки поліз у тумбочку і подав Вікторові газету.

— Ось, — сказав він, помітно хвилюючись. — Там, у кінці.

— У нас усі питають, звільнили тебе чи ні з цих письменників, — казала мати, — а ми й самі нічого не знаємо. Я вже чого тільки й не передумала. А тут ще бабця наша ніяк?іе може вгомонитися: що та що тобі за це буде?

Віктор розгорнув газету і знайшов на четвертій сторінці невелику статтю про свою останню книжку оповідань. Він пригадав цю рецензію, що з’явилася місяців півтора тому в обласній газеті, читав її, але не надав їй тоді ніякого значення. Хіба можна всерйоз ставитися до того, що тобі дорікають за якийсь надмірний психологізм, за надмірне копання в душах людей, що в твоїх оповіданнях немає явно виражених позитивних і негативних героїв, а є персонажі з розпливчастою життєвою філософією, яких не знаєш, чи можна взяти собі за друзів. Ніби друзів шукають у книжках і за принципом: хто голосніше говорить. Рецензія була неглибокою і нецікавою, з тих, що складаються з вічно послужливих гумових фраз, котрі стирчать напоготові і мають надзвичайну здатність послуговуватися з будь-якого приводу, — ось чому Віктор одразу забув про неї.

— А, це, — усміхнувся він і віддав газету батькові. — Це нісенітниця.

За столом помовчали. Потім мати недовірливо сказала:

— У газетці пропечатано.

— Ну й що — в газетці. Там теж люди працюють — отже, як і всі ми, можуть помилятися. Мене, звичайно, є за що лаяти, але те, що він назбирав тут, — нісенітниця. — Віктор не знав, як краще пояснити їм усе це і почав пояснювати довго й плутано. Навряд чи його зрозуміли.

— Ти усе ж таки обережнішим там будь, — сказала мати. — Мало що.

Йому нічого не залишалося, як, усміхаючись, погодитися:

— Добре, мамо, я буду дуже обережний.

Цю ніч він спав у невеликій дощаній прибудові до сіней, що правила за комірчину. Тут було прохолодно, гостро пахло затхлою гіркістю й овчиною, десь у кутку шкреблися миші, і все одно сон його, як у дитинстві, був повним і глибоким. І прокинувся він від ранку — від кудкудакання курей у дворі, від ситого, терплячого мукання корови, від бадьорого й тонкого, що долинало окремо, мовби по особливому каналу, цвірінькання горобців, від сонячних променів, що пробивалися крізь щілини в комірчину, — прокинувся і, пригадавши, що він у селі, радісно стрепенувся.

Він вийшов на ганок і постояв там, аби очі звикли до яскравого сонячного світла. Ранок видавався дивовижним — ясним і чистим, усе в ньому було на видноті і все пробуджувало хвилююче відчуття простору і споконвічності, ніби щойно, годину чи дві тому, на зміну колишнім виступили свіжі, зовсім нові барви. У небі де-не-де дотавали після ночі прозорі, вигнуті наче крила, білі хмарини, м’яко зринало у височінь, наливаючись теплом і жагою, сонце, повітря, нагріваючись, слабшало, розмикалося і ширяло, за городами близько, широким півколом здіймався ліс, а з іншого боку, за дахами будинків, сяючою під сонцем безоднею покоїлася вода.

З двору вийшла мати з дійницею, що відтягувала їй руку, Побачивши Віктора, мати здивувалася:

— Ти куди так рано встав? Лягай ще, поспи. У нас у цю пору тільки хазяйки встають.

Віктор, все ще мружачись від сонця, усміхнувся і не відповів. Спати він зараз усе одно не зміг би. Ранок, ранній за часом, але вже достиглий, повний, викликав рідкісне і п’янке відчуття спільності з ним, з його швидким, що так щасливо вдався, наступом, і від цього почуття, як і від кожного доброго діла, душею оволодівала радість і ніжність, хотілося нового, такого ж великого і незвичайного діла і нової втіхи від нього.

Сам не знаючи, за що йому взятися і до чого доторкнутися, він пішов на город, зняв біля воріт капці і босоніж попростував по чорній, нещодавно піднятій, холодній землі. Орано було плугом, поперечні межі з слідами копит і кругами від плуга, коли його переводили з борозни в борозну, ще не затягло зеленню. Посеред городу стояло дві модрини, які батько, мабуть, не наважився зачепити, одна з них ще зеленіла, друга стирчала сухостоїною. На довгій огірковій грядці стовбурчилися в лунках міцні, шорсткі паростки. Картоплю ще не садили, і Віктор вдоволено подумав, що не пропустить нині цю просту, нехитру роботу, як не пропустить і багатьох інших селянських робіт, що вже майже забулися у ділі і тому видаються ще привабливішими.