Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Тут було просторо, ясно і святково. Розступившись, щоб не застувати одне одному світло і не спивати одне в одного вологу з землі, гордовито й фасонисто, ніби пані-боярині, стояли огрядні й пишні берези з широко розпростертими, важкими вітами, що обвисали донизу. Листя на них було ще липке, наче луска, й ніжне, з тонкими блідими прожилками, кожен сам по собі листочок здавався мерзлякувато-принишклим, полохливим, а всі разом вони видзвонювали довгу й щасливу пісню спокою. Кружляючи перед очима, плямисті стовбури беріз, скупані весною, пробуджували невиразну й глибоко заховану, блаженно-тужну знемогу, яка то осявалася раптовим спалахом, коли ввижалося, що ось-ось вона розкриється і явить свою таїну, то знову оповивалася туманом. У мереживних кострубатостях і подряпинах стовбурів назбирувались і зривались донизу краплі соку. Внизу струменіла і розтоплювалася тінь від беріз і квітли підсніжники; від невисокої й рівної, ніби підстриженої трави, над якою гули джмелі і пурхали метелики, йшов густий, терпко-медвяний дух і віяв, здіймаючись хвилями, тихий, молитовний шелест. І далеко-далеко, подражнюючи та страхаючи, обмовляв своєю ворожбою дзвінко-байдужий голос зозулі.

І так хороше, так солодко-моторошно від життя й сонця, так дивовижно й щасливо було тут, що від такого невимовного, неземного щастя хотілося заплакати.

Після обіду мати, загримівши відрами, зібралася по воду. Віктор гукнув її:

— Куди ти? Он повний бак води. Куди ще?!

— Ой, Вітю, — махнула вона рукою на бачок. — Я хочу самовар поставити, а ця вода для чаю недобра. Вона з водокачки, якась дуже тверда. Нею й голови не вимиєш, бо волосся потім ніяким гребінцем не роздереш. Для варива ми її ще беремо, а для чаю з річки тягаємо, хоча й далеко.

Віктор уже помітив одну особливість: коли йшлося про воду як таку, якої можна набрати, принести, в якій можна купатися, ловити рибу, тут говорили «річка»; коли ж мова заходила про пересування по цій воді, побільшене у багато разів, порівняно з колишніми відстанями, говорили «море», хоча насправді це означало і не те і не інше, це поняття мало своє точне слово: «водосховище», однак надто вже було воно громіздким і незграбним, язик, вимовляючи слово, ніби перемелював валуни.

— А я хіба води не принесу? — образився Віктор. — Сказала б.

— Ну, то піди, коли охота. Я думала, ти наморений, находився ж десь сьогодні.

— Як же йти, щоб найближче?

— Ось цим завулком. Прямо й прямо, поки не наткнешся.

Він почепив відра на коромисло і, подзенькуючи ними, вийшов на вулицю. Повівав вітерець, та все одно було спекотно; спочатку літо починало нині палити, час би вже й дощам зрости, показати себе, підживити ту вологу, яка ще залишалася в землі. Тут не орють і не сіють, а ліс рубати можна в будь-яку погоду, але й тут, за своїм звичаєм, думають про хліб, про тих, хто оре під нього й сіє, і тут тримають городи й косять сіно.

Набрати води виявилося непросто. Біля берега хлюпала хвиля, і вода була червоною, глинистою — таку звичайно несе навесні з полів. Віктор потупцював, потупцював біля човнів, якими був заставлений увесь берег, зайшов в один, другий, зачерпуючи з корми і випліскуючи назад — цю воду не те, що пити, на огірки путня хазяйка посоромиться виливати. Що ж робити? Не повертатися ж з порожніми відрами назад? Віктор почав роздягатися і не помітив, як ззаду до нього підійшов хлопчак.

— Купатися, дядю, збираєтеся? — запитав він.

Віктор невдоволено обернувся: ось уже і перший свідок є, очевидець того, що він не вміє з річки, з моря, з водосховища, з усього разом набрати звичайнісінької води. Не всі ж вони тут роздягаються догола, мабуть, якось інакше обходяться.

— Купатися, — відповів він. — У вас тут і не захочеш — почнеш купатися.

Він підхопив відро і ступив у воду. Під ногами, наче каша, поповзла багнюка, і, послизнувшись, він мало не впав. Це його розлютувало ще більше; і справді, чортій-зна що діється! Далі він уже ледве витягував ноги з цієї засмоктуючої вглиб каші, але вперто ліз уперед.

— Ні-і, — гукнув йому з берега хлопчак. — Треба на човні.

Віктор усе ж зачерпнув те, що було перед ним і, підштовхуючи відро поперед себе, якось вибрів назад.

— На човні треба, — знову сказав хлопчак. — Цією водою вдавитися можна.

— На якому ще човні? — Віктор струшував з себе смітинки, що поприлипали до нього, і з острахом та гидливістю дивився, як усе тіло вкривається дрібними, голчастими цяточками бруду.

— Ви до дядька Петра Степановича приїхали? — запитав хлопчак.