Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— У колгоспі я хоча б людиною була, а тепер…

— То їхала б з колгоспом, — сказав Микола.

Вона з несподіваною злістю огризнулася:

— А ти чому не поїхав?

— Мені не треба. Мені й тут добре.

— Ну й мені не треба. Куди я від своїх? Хоча моя доля така була: на землі працювати, а не бруд за дітьми щодня підтирати.

— Ага, — раптом голосно й радо озвалася бабуня з ліжка — радо тому, що пригадала, не забула докинути до діла. — Он Лукія поїхала й року не прожила. Це ж як? А якби її не зачіпали? — і, вже отямившись, отверезілим голосом, боляче і з стогоном сказала, звертаючись до одного Віктора: — Адже померла Лукія, царство їй небесне, померла. І року не протягла на новому місці. Все, кажуть, горювала, назад просилася. Тут хоча б поле своє, а там усе до крапелиночки чуже. Вона й не винесла. Дуже, кажуть, плакала перед смертю.

— А як вода піднімалася? — почав питати Віктор. — Одразу чи як звичайно прибувала після дощів?

Вони помовчали, збираючись із спогадами і ловолі поринаючи в ту недавню, але важливу, переломну для всіх пору, коли все це відбулося.

— Ти гадаєш, валом? — заговорив батько і похитав головою. — Ні. Але швидко. — Він ще помовчав. — А я перед тим усе спускався туди. На бережку посиджу, вулицею, де хати стояли, пройдуся…

— Тягло, — підтвердив Микола. — Я теж ходив. Вона лається, — він кивнув на Настю, — те, се треба по хазяйству, а мене туди манить. Вже знали, що ось-ось будуть затоплювати. Жалко. Так ніби прощатися ходили. З роботи прийду, поїм — не поїм, а вже під гору треба. Як злодій, утечу і ховаюся де-небудь. Дивишся: там наш никає і там… Дядю Єгора Плотникова Мишко щодня звідти матюком виганяв. Сяде й сидить, ніч — не ніч, він наче примерз.

— Ага, — скинулася бабуня, яка слухала досі з нетерпляче-стражденницьким напруженням на обличчі. — А покійників потопельниками зробили — це ж як? Вони вже померли, а на них все одно не зважили. Це ж як?

— Та що вже зараз про покійників говорити…

— А чого ж не говорити?} Там твоя бабця лежала. Всі наші там лежали. А тепер де їх шукати, під яким берегом?

— Ну ось, — вів далі батько. — А останнього разу так було. Тільки згори спускатися, дивлюся: річка вже здулася, кипить. Я скоріш туди. Боюся, не потонути б, а ноги несуть — не вдержиш. До дороги добіг, а вода з іншого боку, саме до нашого двору підійшла. І лізе, й лізе, оком видно, як лізе. Я задкую від неї, але дивлюся, не тікаю. Сміття підняло, яке було, вуглини, кропиву, лободу теребить. До хати докотилася, де хата наша стояла, і вирвою давай крутитися — у запілля, значить, кинулася. Поки дивився, озирнувся, а вона вже мене збоку обійшла, вже брести треба. На першу гору за Єгоровим городом заліз, бачу, народ із села біжить. А спочатку один був, нікого більше, перший її, холеру, зустрів.

— А ми того дня на сіножать ходили, — пригадала Настя. — Ти був тоді чи ні? — повернулася вона до Миколи.

— А хто з тобою, цікаво, ще був, коли не я? Може, Стьопка-козак на нашу корову косив?

— А, був, був. Туди вранці пішли — все нормально, назад до річки підбігаємо — батечку ти мій — що ж це таке на білому світі коїться! Місток через річку зірвало, він, лебедик, посередині плаває, а вода по траві — ш-ш-ш — так і шумить, так і шумить. Як додому добиратися? Полізли ми знову нагору. Далеко-о довелося обходити, до старої верхівської дороги дійшли — ніде більше не перебратися. Біжу й боюся: ану ж, як усе на світі цією водою затопило — і старе село, й нове. Він, — на Миколу, — на мене кричить: дурепа та дурепа. А чого дурепа? Коли ніколи такого не було, хочеш — не хочеш, а перелякаєшся. Звідки що знаєш? Чи Довго помилитися, хто цю воду пускав. Потім її хіба зупиниш? А там діти — отож серце не на місці. У потемках уже На поля вискочили — слава богу, живі наші хатинки, стоять. А там, де старе село було, вода блищить…

— У перший рік вона тільки на нижню гору піднялася і зупинилася. Прибувала, але так, потроху. На друге літо далі полізла.

— А ось точно все-таки сказали, докіль дійде. Уміють розрахувати. Грицько Суслов город свій далі за відмітку пустив, і півгороду затопило.

— Зате риби тепер повно, — сказав Микола.

— Багато риби? — зраділо перепитав Віктор.

— Багато. Тільки яка риба: окунь, плітка, щука. Щуки здоровенні є, наче колоди. А м’ясо у неї вженете, справді як дерев’яне, і баговинням тхне. У нас її навіть свиням згодовують.

— А харіус, ленок?

— Звідки? Це чиста риба, і вода їй потрібна чиста, проточна. За харюзом тепер треба у верхів’я Зуя йти. Ходять, є такі. Якщо довго проживеш, можна домовитися з ким-небудь. Ось хоча б з дядьком Єгором Плотниковим, той ні окуня, ні плотвичку не визнає. Йому ту, що була, рибу давай, чистопородну. А ми вже й смак її почали забувати, якою вона була. Теперішня є — і добре.