Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Перестань. Набридло. Іди до каюти, не репетуй тут.

Поруч у спокійному чеканні, мовби такі сцени були для них не вдивовиж, стояли схожі на близнюків хлопчик і дівчинка.

— М-да, — гмукнув Віктор, ось ще один зайвий доказ того, що будь-яке щастя не тривке. І все ж настрій у нього зіпсувався. Дурні. Невже не могли вони перетерпіти п'ятнадцять, менше — десять, п’ять хвилин, аби він встиг піти і нічого цього не взнав, аби в його пам’яті вони назавжди лишилися прекрасною і надійною, бо ж він сам був її свідком, легендою про невмирущу любов в одному людському гнізді. Дурні і ще раз дурні. Не будуть ошукувати людей і користуватися їхньою довірливістю — так їм і треба.

Він попрощався з провідницею, яка прийшла повернути йому квиток, і спустився вниз. У проході біля правого борту вже юрмилися з речами пасажири. Віктор став скраю, біля бар’єрчика, так, щоб бачити берег. Далеко попереду завидніли стоси дерева, перед ними широким рукавом заглиблювалася в тайгу затока. І одразу, тільки-но відтягнувся назад гребінь горбатого мису, відкрився майданчик, до якого збігалися люди, і за деревами засвітилися дахи будинків. Теплохід подав гудок і круто повернув до берега.

І дивно, Віктор ще не зійшов з теплохода, а той для нього вже не існував, він мовби віддалився, зблякнув. У душі виникла дзвінка гаряча порожнеча: від одного стану він уже звільнився, новий ще не настав. І лунко й нетерпляче гупало в голові, виказуючи хвилювання. У натовпі, що зібрався на березі, він почав упізнавати знайомих, серед дітлахів одразу вирізнив своїх племінників, двох світлоголових, кремезних хлопчаків, на обличчях яких, як і в нього, виразно проступало давнє, нездоланне з роду в рід тунгуське походження. Обіч, насунувши, як завжди, кепку на очі і засунувши руки в кишені, стояв батько. До нього підбігли племінники, почали щось навперебій говорити і показувати руками на теплохід — батько стрепенувся і пішов ближче, туди, де вже на землю опускався трап.

— Чому ж ти не написав, — радісно і квапливо заговорив він, коли Віктор зійшов і вони привіталися. — Ми й не ждали. А мати ж сном-духом не знає. Ну, зараз вона заметушиться.

Віктор поплескав по спинах племінників і, перш ніж іти, озирнувся на теплохід. На палубі, саме навпроти його каюти, прямо і нерухомо, але вже одна, без чоловіка й дітей, стояла та сама жінка з оманливо-щасливої сім’ї. її самозречене гірко-урочисте обличчя було звернене кудись у порожнечу, очі дивилися заклякло і невидюче. Віктор пошукав у собі і не знайшов до неї ні жалю, ні співчуття: на щастя і на нещастя однаково треба мати двері, а не виставляти їх напоказ кожному стрічному.

— Ну, гайда, чи що? — заквапив батько.

— Гайда.

За розбитою тракторами, широко розтягнутою дорогою вони повернули ліворуч і пішли через клапоть лісу, що зберігся біля берега. По обгризених та прим'ятих кущах лохини і жимолості Віктор упізнав його: стежка до ягідника починалася раніше біля цвинтаря і неподалік звідси сходилася з дорогою на поле. Он куди піднялася вода: до старого берега тут було не менше двох кілометрів — та ще вгору. Десь тут-таки, як він пам'ятав, була тоді посадка з молодого, надзвичайно густого ялинника, крізь який продертися можна було лише трохи не плазом і в якому висипали найперші рижики. Віктор розглядівся, але посадки, звичайно, не знайшов. Серед дерев бродили телята, копалися свині, чомусь усі плямисті, схожі одна на одну; походжали, високо піднімаючи ноги, кури.

Попереду, стрибаючи через великі коров'ячі коржі і сполохуючи з них великих зелених мух, бігли племінники. Старшого звали Саньком, ім'я молодшого Віктор забув: коли він приїздив сюди востаннє, тому було років з півтора, він ледве-ледве перевалювався на своїх коротких, неймовірно кривих ногах, які в нього постійно намагалися заплестися. Зараз ноги нібито вирівнялись, принаймні до цілком припустимої норми. Батько йшов збоку; Віктор завважив, що хода в нього стала зовсім старечою, важкуватою, він рухався, присідаючи частіше звичайного, мовби приховуючи когось і кладучи поклони наперед. Минулого року в нього замкнувся шостий десяток — не жарти.

— Надовго приїхав? — обережно запитав батько.

— Ще не знаю. Поживу.

Він і справді не міг сказати нічого певного. Як вийде, загадувати зараз не варто. Літо в нього було вільним, і він мав приховану надію, якщо все складеться добре, повністю прожити його тут, попрацювати і відпочити. Через місяць у дружини відпустка, і тоді вони з сином, певно, теж приїдуть сюди — на чисте повітря, на молоко з-під корови, на свіжу зелень і ягоди. Віктор допоможе батькові з матір'ю накосити сіна і дочекається серпня, коли полізуть гриби, — він не мав більшої душевної втіхи, більшої радості, ніж вийти з кошиком одразу по ранковій росі в ліс, у ті особливі, добре знані ним заповітні місця, що їх уподобали рижики чи грузді, і, націлившись, насторожившись, у гарячому азарті, що підступав, уже з узлісся зробити перший широкий огляд. Однак до цього ще далеко, до цього він ще попрацює — спокійно, вдосталь, не підганяючи себе, він буде вдоволений, якщо вийдуть лише два чи три невеликі оповідання — задля того тільки, аби не ослабла рука.