Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Ех, Семене, Семене, дивак-чоловік!..

По обіді Віктор уперше побачив чайок. Дві птиці летіли за теплоходом з гарною і статечною неквапливістю, тримаючись поряд, плавно й урочисто змахуючи довгими крилами. Сяяло сонце, однак небо побіліло і повіяв зустрічний вітер, який, здавалося, загинав і зміщував сонячні промені, плутав, куди їм упасти, і тому виникало відчуття, немов зігріваєшся чужим теплом. Морем заходили хвилі, збиваючи піну, і чайки, сідаючи на воду, одразу ж губилися в ній. Сідали вони часто, як тільки долітали до якоїсь певної межі, за яку не хотіли перебиратися, аби не опинитися до людей ближче, ніж це належить. Після цього здалеку щоразу долинав гортанний крик, і чайки, наче за командою, одночасно здіймалися вгору.

Береги обабіч були так само тоскні й одноманітні. Сонце мало звеселяло їх. Ліс, незатоплений водою, дивом порятувавшись від загибелі на окрайці свого щастя, мовби не до кінця вірив у це диво і очікував для себе якогось нового лиха. Вигляд він мав неохайний і запущений, дерева, заховані раніше в тайзі, стриміли на одному місці ніби випадково, не готові до того, аби стояти на видноті. Та й берега, як такого, як пружка поміж водою й землею, не було, за одним одразу ж починалося інше, і навіть більше того — не встигало закінчитися одне, заступало інше. Ніде ще, відколи сьогодні пливли, не бачив Віктор ні каме-нишника, ні піску, що окреслювали б цю межу, ніде не постав перед очима яр з чудовими барвами глини й каміння в стіні, з акуратно викладеним червоним плитняком підніжжям. Коли ще тепер усе це втаковиться, впевниться, облаштується, набере ладу і краси.

Але іноді раптом з’являлися поля, і одразу відлягало на душі. Цей невеликий просвіток у тоскній синяві гущавини був як жаданий перепочинок серед затяжної і втомливої мандрівки. Деінде на краю поля чистотою й білістю теплився березовий гай, далі, де (він знав напам’ять) навіть тіні світилися відбитим сяєвом, прозорою зеленню курілися кружальця галявин. І так хотілося перенестися туди, занурити голову в траву, на якій хитромудрими візерунками крізь листя дерев виграє сонце, й заснути, оглушеному цвіркотінням коників і поважним, державним шумом горішнього вітру.

Проте, розвернувшись, поле зникало, і знову напливав просякнутий вологістю і похмурістю ліс, із безмежною тугою як відплатою за те, що, не питаючи і не підготувавши, його вивели на передній план.

Вода розлилася ще повніше, помножившись на води; її сліпа могутня повінь викликала якесь невизначено-крихке, мовби маревне відчуття подивування й розгубленості. З глухим гулом вовтузилися хвилі, ледь натякаючи на приховану всередині силу, по хвилях блукали яскраві й різкі відблиски падаючого сонця, в студеній, вітровійній імлі дробилися береги. Далеко по праву руч пройшла назустріч самохідна баржа, навантажена лісом, з неї долинала музика, і було видно, як на мотузкові тріпоче білизна. Довгим змореним звуком свистів у порожньому повітрі вітер, шукаючи перешкоду й забавки. І такою самою довгастою западиною, в якій лежало море, наче горішня прозора стулка, висіло невисоке видовжене небо.

Сувора і по-своєму гарна картина. Лише все в ній було якимось простим і ясним, як у збитому власноруч ящикові, яким можна пишатися, але в якому знаєш кожен сучок. Не витав у піднебессі над цими багатьма водами чистий і ветхий дух таїни, що примушує в дитячому зачудуванні перед красою допитуватися щоденно і щогодинно: як, навіщо, відколи, звідки це взялося і береться далі? Перестала трепетно й палко, завмираючи від глибини, битися душа над безоднею часу, і відійшло, запакувалося міцною накривкою відчуття вічності. Усе тут було зрозумілим — і як, і навіщо, і відколи, і з якою метою.

Вітер пружнів, сміливішав, погойдувало вже не на жарт. Проте чайки все так само, то сідаючи, то знову здіймаючись, летіли і летіли за теплоходом. Тільки їхні крила мовби покоротшали і махали вони ними частіше, з очевидними зусиллями долаючи вітер. Але щось, щось особливе, якийсь смисл змушував їх усе летіти й летіти.

Віктор спробував читати і не зміг. Відтоді, як він сам почав писати, читання вже не давало йому звичної насолоди, коли спокійно й довірливо прямуєш за автором всюди, куди б його не понесло, коли події, що відбуваються в книжці, і персонажі, котрі беруть у них участь, сприймаються, як реальність, незалежно від того, подобаються вони чи ні. І ставлення до літератури раніше легко вкладалося в три досить категоричні виміри: добре, погано, так собі. А тепер же з’явився чисто професійний інтерес. Ох, цей професійний інтерес… бодай йому пуття не було.