Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Ось так само колись і маленький Вітько, як і ці дітлахи, мчав щодуху до першого пароплава і, знетямлений від радості, ладен був лізти в воду й тонути. Після цього тільки й наставало по-справжньому літо, коли з-за Верхнього острова з’являвся знаменитий у ті роки «Лейтенант Шмідт», пасажирський колесник, що вічно завалювався на один борт і скрикував довгим вітальним гудком. О, що тоді робилося — яка зчинялася метушня! Брязкали двері, хвіртки, ворота, з єдиним багатоголосим виттям, розбризкуючи навсібіч всіляку дрібну живність, як-то: курей і поросят, неслася вулицею дітвора. Хтось бабахкав з рушниці, хтось, вибравшись на колгоспну комору біля пристані, розмахував зідраним із сільради прапором. Торохтіли вози, іржали розгарячілі коні. Все, що тільки могло ходити, випліскувалося на берег. Не позначене червоним числом, не прихмелене чаркою, не відпущене на дозвілля, це було свято, якого чекали аж ніяк не менше, ніж будь-яке інше. Та й потім уже, пізніше, кожного разу, як мав прийти пароплав, на пристані збирався натовп, до півночі і більше, коли він запізнювався, палили вогнища, але не розходилися. Матері, зачувши гудок, понукували дітей: «Біжи хутчіше, подивися, хто до кого приїхав, та, гляди, не переплутай».

Що й казати — влітку село оживало. Наїжджали гості, привозили подарунки, та й самі сільські коли-не-коли дозволяли собі сісти на пароплав і податися куди-небудь у справах і турботах. Діставалися сюди з експедиціями і зовсім чужі, незнайомі люди з великих, із чудернацькими назвами, міст, які, виявляється, справді існують на світі, а не вигадані лише в книжках (одна тільки назва свого села вважалася зрозумілою і вічною, мовби з неї і почалася земля, решта чомусь скидалася на жартівливі, несерйозні, яким хочеш вір, а хочеш — не вір). Окрім того, завжди цікаво було просто дивитися на пасажирів, котрі стояли на палубі в кумедній, небаченій одягачці, і уявляти собі, що й ти коли-небудь аж ніяк не гірше за них візьмеш та й покотиш куди-небудь, куди твоїй душі заманеться.

Однак минало літо, надходила зима. І — боже мій! — як тоскно й гірко — хоч плач! — ставало на душі, коли останній пароплав зникав усе за тим самим Верхнім островом, а вслід йому задував холодний, з дощем і снігом, низовий вітер; сумне, осиротіле село залишалося одне-однісіньке на всьому білому світі зі своєю незугарною долею, на довгі місяці терпляче і з надією залишалося чекати наступного літа. І знову розкладали багаття, але було воно прощальним, і стояли навколо нього мовчки і пригнічено, гріючи руки й спини, знову хто-небудь бабахкав з рушниці, але від пострілів цих ще більше стискалося серце.

Проте й зима минала. І, хоч вірте, хоч ні, з-за Верхнього острова знову з’являвся «Лейтенант Шмідт»…

Під шум, гамір, тріскіт, гавкіт і лемент усього, що зібралося на березі, теплохід ткнувся носом у дно на досить поважній відстані від землі і завмер. Стало зрозуміло, що пристати тут не просто: берег низький, дно високе, вода тримається тільки по поверхні. Відгрібаючись, теплохід здав назад і спробував поткнутися в іншому місці — те ж саме. Після чотирьох марних спроб підійти ближче, на які пішло майже півгодини, коли юрба на березі не переставала давати поради, одну кращу за іншу, капітан, втративши терпець, крикнув нарешті згори: «Стоп!» — і теплохід завмер, відтягнувши про всяк випадок корму в море. Автоматичний трап, красиво розвернувшись у повітрі, не дістав до землі навіть наполовину; по трапу, що завис у порожнечі, поліз юний матросик, тягнучи за собою драбинку, але і її виявилося недостатньо. З берега матросику штовхнули дошку, потім збігали ще за однією — з великими труднощами переправу все-таки навели, хоча й хистку й діряву, тому що у стикові між дошкою і драбинкою хлюпотіла вода.

І одразу ж на теплохід кинулися мужики. Матросик намагався зупинити їх, тонким голосом, що зривався, кричав, що спочатку треба випустити прибулих, але, опинившись у воді, нараз притих і з зосередженою акуратністю почав підкочувати свої мокрі холоші. А дядьки все сунули й сунули — весело й одчайдушно, і всі без речей, від посадочних талонів, які їм намагалися вручити біля трапу, вони відмахувалися і бігом, грюкаючи чобітьми, один за одним кидалися кудись усередину.

— Васько-о! На мене не забудь. Васько-о-о! — надривався хтось із берега.

Попереду натовпу Віктор побачив там і свого знайомого — рудого карапузика років чотирьох, який перед тим з лементом і пригодами добирався до пристані. Обличчя в нього було веснянкувате, в цяточках, сльози давно висохли, і він, проорюючи взутими на босу ногу сандалями воду, в яку забрів, мабуть, і сам не пам’ятаючи коли, дивився на теплохід і на всю, пов’язану з ним метушню з пильним і серйозним подивом. Ззаду, без попередження, до нього підскочило все те саме, схоже на нього, швидке на розправу дівчисько, без жодних пояснень шльопнуло його і, мовби нічого й не сталося, не перестаючи щось ялозити в роті, вернулося до своїх подружок. Карапузик смикнувся, але промовчав. Більше того, він зрозумів призначення цього ляпанця, поволі відчепив з ніг сандалі і кинув їх на берег. Без них він відчув себе навіть краще і вже сміливо почав бродити перед теплоходом туди й назад, поки не виліз на затоплений пень. Потупцявся, потупцявся на ньому і вирішив сісти, але щойно занурився в воду місцем, на яке звичайно сідають, як до нього знову спритно метнулося дівчисько, що мало на нього якісь особливі права, і знову швидко й ловко, із завченим механізмом розмашистого руху, знайшло цьому місцю своє узвичаєне призначення — із соковитим і смачним звуком. Але й цього разу хлопчак здогадався, що й до чого, і одразу ж заходився стягати з себе штанці.