Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Гринька, паразит, — жуючим говірком попередило його дівчисько, — якщо ти ще сорочку скинеш, я тебе втоплю — так і знай.

Скидати сорочку Гринька не наважився. Зате, трохи поміркувавши, він підняв свій, що відкрився всьому білому світові, відросточок і, націливши його в бік теплохода, почав булькати в воду. Закінчивши, здригнувся усім тілом, зітхнув таємниче й сумно і сів, як досі намірявся, на пень під собою, занурившись у воду по груди, і, звичайно, намочив останнє, що на ньому залишилося, — сорочку.

Теплохід загудів і після довгого гудка одразу дав усі три короткі. І посипалися, посипалися назад на берег геть розбухлі дядьки, подзенькуючи пляшками, напханими в сітки, сумки, в кишені, за пазуху, — скрізь, де їх можна було приткнути. Тепер стало ясно, що вело їх на теплохід в єдиному пристрасному й дужому пориві; мовби намагаючись виправдати їх, Віктор пригадав, що сьогодні неділя. Хлопець у синій спортивній майці з довгою одиницею на спині, напинаючи бугристо величезні волохаті руки, виніс ящик пива, обережно опустив його на землю осторонь від натовпу і, не звертаючи уваги на дружків, що підскочили до нього і зраділо плескали його по спині, заходився збивати першу пробку. Рослява й дужа, ще молода жінка з лінькуватою сільською вродою мовчки ганялася за прудким миршавим чоловічком. Викручуючись від неї у натовпі, він встигав непомітно опускати в дбайливо підставлені кишені прозорі пляшки з простою і промовистою наклейкою. Одне слово, на той час, коли капітан подав команду рушати, життя в цьому селищі вже обіцяло цікаве продовження.

Теплохід не без зусиль одірвався від землі, поповз, трап, переламуючись посередині, поплив угору, але нараз вихопилися звідкись ще два мужики, кинулися до трапа і, хапаючись руками за трос, полізли по ньому, тому трап довелося випрямляти, тоді, наче з вишки, погойдавшись на його пружному кінці, під сміх і вигуки з того й іншого боку бебехнулися в воду. Третій мужик квапливо й нервово, з присвистом видихуючи, перекидав пляшки на берег. Від них сахалися, розбігалися, потім знову змикалися, аби підібрати, але дві пляшки, влучивши в пеньки, розбилися. Позбувшись вантажу, мужик і сам кинувся за борт, однак уже змушений був підгрібати, перш ніж удалося стати на ноги. Мало того, був ще хтось і четвертий, кого Віктор згори не бачив, бо люди на березі, пританцьовуючи, гукали:

— Стрибай! Стрибай! Петре, стрибай!

— Та я ж плавати не вмію, — з м’якою хохлацькою вимовою відказував їм цей Петро.

— Тоді пляшку кидай! Пляшку!

— Та ви ж вип’єте.

— Ну, Петре, — голосно терзав його чийсь жіночий голос. — Дасть тобі чосу Ганка, коли приїдеш. Ох же й дасть! Вона тобі що говорила? Ти їй що говорив?

— Ганці кажіть, щоб шанувалася. Кажіть, що скоро приїду.

— Вона тобі пошанує! Ти он сам себе як шануєш? Ти їй що говорив?

— Петре-е! — заволав раптом хтось голосніше за всіх через складені рупором долоні. — Тримайся, Петре, я тебе виручу. Я за тобою зараз помотаю. Чуєш, Петре?

— Чую-у. Виручи, Семене.

Семен на березі підтюпцем побіг до човнів, що стояли довгим рядом праворуч від пристані. Чути було, як забряжчав там ланцюг, далі чхнув раз-удруге і швидким перестуком зайшовся мотор. І ось уже Семен у червоній смугастій сорочці наздогнав на своєму човні теплохід, прилаштувався збоку.

— У тебе, Петре, гроші з собою є? — допитувався він.

— Та трохи є.

— Ти на мене там штук зо дві, зо три візьми. Вистачить у тебе? Мені лишень до хати, я поверну.

— Та вистачить.

— А я тебе виручу. Ми з тобою, як штик, сьогодні ж назад будемо. Твоя Ганка розкип’ятитися не встигне, а ми вже й ось.

Віктор зійшов униз, до розкладу. До наступної пристані було понад сорок кілометрів, дві години ходу. Коли він знову піднявся на палубу, човен Семена із задертим носом мчав убік від теплохода, обравши свій, очевидно, найкоротший шлях, а сам він, накрившись від вітру і бризок чи то плащем, чи то шматком брезенту і низько нахилившись у кормі, скидався на великого настовбурченого птаха. Але десь через годину Віктор почув із своєї каюти, як хрипкий, застуджений голос кликав:

— Петре! Петре-е!

Віктор визирнув: човен Семена знову йшов поруч, попереду хвилі, а Семен сидів у своєму мокрому й дірявому плащі і, витягуючи шию, промерзлим басом виводив:

— Петре-е! Де ти, Петре-е?

Далі човен, відставши, щез, і голос здавлено долинув з іншого боку:

— Петре-е!

Однак Петро не озивався.

До пристані Семен устиг раніше за теплохід. Спустили трап, і він одразу ж став біля нього з блукаючою і заслуженою, але ще не відігрітою усмішкою. Почали виходити пасажири, — дві бабусі, одній з яких допомагав матрос, жінка з дитиною і солдат. Останнім, тримаючись обома руками за тросяні поручні і все одно сильно хитаючись, спускався невисокий, міцно збитий мужик із стриженою під машинку головою, на якій лише біля лоба метлявся вузький, як стрічечка, світлий чубчик. Обличчя Семена на мить видовжилося, далі усмішка розпливлася на ньому ще ширше. Він підхопив мужика під руки і, щось швидко й весело промовляючи до нього, повів до човна. Насилу всадовивши його на носі, Семен про щось запитав. Мужик кивнув. Семен сказав щось іще, після чого мужик поліз до кишені, довго вовтузився там і нарешті витягнув пляшку. Віктор, спостерігаючи за ними, одразу здогадався, що це не та пляшка, на яку сподівалися, що в ній, швидше за все, фруктова вода. Семен з бридливою обережністю взяв її в руки і знову про щось запитав. Мужик похитав головою і задля більшої переконливості поплескав себе по кишенях. Семен довго дивився на нього, очевидно, добезкінеч вдячним поглядом і, припечатавши одне з тих коротких і вагомих слів, яким немає і не може бути заміни в російській мові, з силою увірвав пляшкою об край човна.