Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Язгуль неписьменна, російською мовою говорить дуже пбгано, але на відміну від інших сільських туркменок позбавлена обтяжливої східної сором’язливості. Розмовляючи зі мною і насилу добираючи слова, вона спокійно й прямо, не кліпаючи, дивиться на мене своїми жовтими нерухомими очима.

— Язгуль, — питаю я, — чи є у вас ножиці?

— Зараз, — Язгуль велично киває і, звертаючись до когось у глибині дому, гукає по-туркменському.

Виходить одна з дочок і, дивлячись убік, повз мене, простягає ножиці. Іноді я прошу шматок мила, лампочку, нитку з голкою, чистий зошит, клей, і все це є в домі Язгуль. Певна річ, я намагаюся вручити Язгуль гроші, але вона ніколи не бере.

— Е! — каже вона і робить плавний, зневажливий рух рукою.

Якось довго не міг заснути, думаючи про Язгуль. Мене це навіть трохи налякало. Хоча що може тепер мене налякати? Була якась миттєва гіркота. Людина усвідомлює свій вік із запізненням. Подібно до того, як із зрадою дружини: всі вже знають, а ти і не здогадуєшся. Однак є щось таке, що існує поза свідомістю, якийсь таємничий годинниковий механізм, який раптом подає сигнали. Пам’ятаю, їхав я підлітком у трамваї і побачив молоду жінку, яка сиділа навпроти, нічим не примітну, засмаглу, грудасту, з сумкою на колінах, з голими ногами, які вона недбало схрестила: як я побачив цю жінку, було для мене раптовим і новим і, як зараз, трохи налякало мене. Одразу після тих нічних думок про Язгуль я почав думати про себе. Це невблаганно пов’язано: тільки задумуюся про час, відразу ж перескакую на власну дорогу персону. Хто я, що я і таке інше. Часом думаєш: все нічого, я в порядку! А буває — нудьга! Ні, думаєш, нічого доброго не вийшло. Все життя робив не те, що хотілося, а те, що робилося, не дозволяло жити. А міг би, напевне. От якби тоді, одразу ж після інституту, в сорок якомусь… Ну, і таке інше, й таке інше.

Мені вже сорок вісім, а вигляд маю років на десять старше. Від сидячого життя і непомірного куріння моє обличчя набуло жовтуватого відтінку, зів’яло, під очима в мене мішки, які темніють і більшають, коли напередодні «розшириш судини». Раніш, я пив добряче, називав це «розширити судини», тепер лікарі заборонили, та й сам відчуваю: після трьох, а то й двох чарок серце неймовірно калатає і задихаюся. Палити теж примусили покинути. Але річ не в тім. Зовсім не в тім! Можна хворіти, можна все життя робити роботу не до душі, але треба відчувати себе людиною. Для цього потрібно одне — атмосфера простої людяності. Простої, як арифметика. Ніхто не може виробити цього відчуття сам, автономно, воно виникає від інших, від близьких. Ми не помічаємо, як іноді втрачається це віковічне, істинне: бути близьким для близьких. Ну, хіба не пережиток: полюби ближнього свого? Біблейське базікання й ідеалізм. Але коли людина не відчуває близькості близьких, то, якою б вона не була інтелектуально високою, ідейно підкованою, вона починає душевно корчитися й задихатися — бракує кисню!

Коли він сказав мені: «А ти чим ліпший? Створюєш якусь муру, а твоє сумління мовчить?»— я відчув, як у мене в грудях, в аорті щось зупинилося. Я хапав ротом повітря, нічого не міг промовити, а він дивився на мене вже не так, як раніше, а перелякано. Нарешті я сказав: «Негідник! На цю муру я тебе поїв та годував сімнадцять років, довів до десятого класу! На цю муру ти купуєш собі джинси, платівки і всілякий непотріб! І сам ти непотріб!..» І тут я його вдарив. Він зігнувся й побіг у свою кімнату. Я знав, що йому було боляче. Але я не відчував до нього ніякого жалю — хоч бив його рідко, може, двічі чи тричі за все життя, — я відчував тільки порожнечу та відчай, який ту порожнечу заповнював. Фраза, кинута мені в обличчя, була давно придумана, і в ній були ненависть та презирство, накопичені місяцями, а може, й роками. Там був, звісно, не лише Кирило, але й Рита. Так вони розмовляють про мене поміж себе. І головне, у цій фразі був я! Я, я! Впізнав свої слівця: «Створюєш муру». Презирство — річ заразна. Я ніколи б не розлютувався так бурхливо, якби не відчув у тій фразі себе, своє потаємне, як погана, приховувана хвороба, зневагу до «мури», і до своєї власної також.

Але ж хлопець нічого цього не знав. Він одержав ляпаса й утік, приголомшений, захлинаючись слізьми.

Той день почався з того, що я знайшов у Кирила в кімнат ті в шухляді столу — дуже хотілося палити, і я шукав сигарети — маленьку книжечку в шкіряній палітурці на замку. Зацікавився, відчинив: ключик лежав поруч. Це виявився щоденник, початий Кирилом кілька місяців тому.