Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Треба було йти до Рафика. Ніхто не знав, як це мені не до вподоби. Рафик з тих людей, котрі жодного доброго діла не можуть зробити просто так, без розрахунку на віддачу, без «два пишемо, один запам’ятовуємо». Ні, не пошло «товар — товар», а в смислі цінування свого благородства, домагання дружби, відчуття вічної вдячності тощо. Всі добрі справи Ра. фика треба добре пам’ятати. Це нудно, але нічого не вдієш — входить у правила гри. А я зі своєю розхлябаністю та лінощами часто порушував правила, ось у чому річ. Цього ніхто не може зрозуміти, як не пояснюй. Треба знати Рафика, цю самовдоволену печерицю, але по суті добру людину! Незадовго перед тим, як виникла проблема Меченова, я одержав від Рафика велику роботу, дуже солідну, вона забрала в мене потім півроку інтенсивної праці — спасибі йому до гроба, thank you very much, як сказав би наш бовдур, — але вийшло так, що, одержавши цю роботу, я одразу ж зник із Рафикового горизонту. Провалився. Схопив і заповз у нору. А де дружба? Де вічна вдячність? Замість цього з’являюся раптом з новим проханням. Я огинався, шукав іншої можливості, але нічого не траплялося, Рита й Кирило напосідали на мене — найнеприпустиміше було, звісно, те, що Кирило був посвячений в усі секретні заходи! Я не раз вичитував за це Риті — закінчилося тим, що Рита, втративши терпець, таємно від мене сама зателефонувала Рафику й зустрілася з ним.

Пригадую, якось у червні вона прийшла ввечері якась мовчазно-напружена, з плямами на обличчі — ці алергічні плями завжди видавали її збудження — і раптом заявила, що бачила щойно Рафика, все йому розповіла, і він усе зробить. Вона була на скачках, виграла півтора карбованця.

Виявляється, в Рафика був ігровий день, він призначив зустріч біля метро «Динамо», звідки, розмовляючи, дійшли до іподрому, і вже там вона вирішила — «щоб зробити йому приємність, оскільки він сказав, що новачкам завжди щастить» — піти з ним на скачки. Що ж, мудрий крок. Спершу він був стриманий, а розлучилися друзями. По-перше, він справді виграв. А по-друге, вона йому сподобалася, це напевне. Еге, матінко, та чи не п’яна ти? Ні, пила саму тільки воду, з’їла морозиво і два апельсини — пригощав Рафик у буфеті, але, справді, вона начебто сп’яніла. Бо все чудово вдалося. Шкода, що він такий бридкуватий, потвора-квазімодо. Познайомив її з якимись дядьками, вони цілували їй руку й казали «мадам». Меченов — його давній приятель, вони з одного міста, отже, все гаразд…

Кирило тріумфував: «Мамо, ти геній!» Я відчував щось непевне. Звісно, добре, що діло зроблено і, може, допоможе нашому бовдурові, але я уявляв собі вираз Рафикового обличчя, коли вони зустрілися й Рита, вкриваючись алергічним висипом від хвилювання, бурмотіла перші слова. «Він був стриманий!» М’яко сказано. Треба знати Рафика. Він тут-таки вирішив, що я підіслав її і, напевне, обурився: «Яка тварюка! Чому я маю без кінця робити йому послуги?» Але потім вона якось його розмочила. Ніяких підозр, навіть натяку на ревнощі я не відчував. Ці студентські почуття навідували мене тепер досить рідко, як бажання пограти у волейбол, — у Рити було, здається, те саме — окрім того, відомо, що Рафик жінками не цікавиться. Всю цю історію я відніс до розряду Рафикових дивацтв. Але там були ще якісь дядьки, які цілували їй руку й казали «мадам». І навіщо було стирчати там до останнього заїзду?

Як результат усього, наче в складній задачі, де багато всіляких дій, ділення, множення і добування кореня, залишилося одне: почуття незручності й роздратування, яке з цього виникло.

Я дивився на Риту, що недбало сиділа, поклавши ногу на ногу, на дивані з сигаретою в зубах і плямами на шиї, які ще не зійшли, й намагався побачити її так, як бачили Рафик і дядьки на іподромі. Рита належить до тих жінок, які мають вигляд молодше за свої сорок. Сорок видно, але водночас видно й те, що вигляд має молодший. Вона хорошого зросту, ставна, довгонога, щоправда, коли відпустити всі гачечки, стан помітно деформується. Та це не біда. Вона ще цілком нічого. Колись, років з двадцять тому, коли я відбив її в одного молодика, сина гомеопата, вона була кралечкою. Заради неї я покинув першу дружину, сина (він геолог, десь тут, у Середній Азії), заради неї тяжко сварився з матір’ю, котра була проти розлучення. Просто мати, при її безмежній доброті, повинна була когось жаліти. їй боліло, коли комусь завдавали болю. Пізніше вона подружилася з Ритою. Жаліла її, коли їй здавалося, що я її ображаю. Давно це було. Давно немає ні матері, ні тої Рити, котра ображалася, ні мого кохання, ні старої квартири на Житній, комунальної товкітні, тісного дивана, ранкового крику Кирки і терпкого почуття, що — все попереду, все ще має бути, станеться. Не треба було Риті кидати роботу. Не треба було споруджувати цей кооперативний храм на шістдесят два метри житлової площі, не рахуючи комірчини.