Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Гартвіг — людина особлива. В чомусь я йому заздрив, за щось глибоко зневажав і навіть, мабуть, ненавидів. Але, певна річ, віддавав йому належне: свій предмет він знає блискуче і, головне, знає те, що потрібно знати, і Кирила натягав добряче. Крім того, його приятель виявився секретарем приймальної комісії. І цього секретаря, малоприємного пана з рудою різночинською борідкою, якось вдалося затягти на дачу до наших знайомих у Снігирі — там він набрався по зав’язку, всім набрид, господарі ледве витерпіли і насилу відправили з попутною машиною в Москву, але згодом це відіграло потрібну роль. Все було добре, велике мерсі і до побачення. Але Гартвіг не зник з нашого життя, як інші. Навпаки, він став нам близький і дорогий, як ніхто. Кирило казав: «Ми їдемо з Герою на водосховище». «Гера сказав, що фільм — туф та, я не піду!»

Рита говорила: «Гера дістав квитки на Глюка. Ти, звичайно, пас?» Гартвіг був такий чоловік: коли він ішов вулицею і десь чулася музика, він повинен був неодмінно прислухатися й оголосити: «Ага, ось і товариш Бах!», або: «Здається, ми маємо товариша Моцарта!», або ще щось у подібному дурнуватому стилі. Рита при цьому червоніла й поверталася до мене з докором: «Ну, чому ти такий невіглас у музиці? Адже це твій величезний недолік». Вона могла сказати навіть агресивніше: «Ні, ти не можеш вважатися в повному смислі інтелігентом!» А я і не вважаю себе таким…

Однак зовсім не тому, що я не корифей музикознавства.

Так, серйозної музики я не розумію, стомлююся від неї, а ось шлягери і всілякі джазові мотивчики дають мені насолоду. Навіть сам їх насвистую. А на симфонічній — починаю куняти чи думати про справи, роботу, різні дурниці. Що я можу вдіяти? Так, недолік, гандж, прогалина в духовній культурі, але навіщо постійно мені цим дорікати? Господи, сама по собі любов до музики нічого не говорить про людину. Не визначає людського. Змії також люблять музику. Є цілі нації, яких можна назвати немузикаль-ними, наприклад, англійці, і, однак… Отож не треба перебільшувати і надмірно підноситись. Можна любити музику й бути циніком.

В такому дусі я двічі давав Риті відсіч у присутності Гартвіга, причому навмисне наголошував на «цинізмі». Я ж бо одразу зрозумів, що за птах цей Гера. Він мовчав або іронічно посміхався, як особа зацікавлена, і лише раз дозволив собі ніби жартома й делікатно, але з достатньою отрутою в словах розкрити рота: «Ви не з того боку намагаєтесь вплинути на Геннадія Сергійовича, — звернувся він до Рити. — Треба не дорікати йому за відсутність інтересу до музики, а, так би мовити, жаліти, співчувати йому!» І недоречно розповів анекдот про Сократа й брутальну людину, що образила Сократа на вулиці. Я зауважив: «Герасиме Івановичу, по-моєму, так не заведено в кращих домах Філадельфії: вчити дружину, як вона має поводитися з чоловіком!» Він засміявся й сказав, що це, мовляв, жарт. Але я не бажав усе зводити до жарту, навмисне взяв твердий, суворий тон, і йому хоч-не-хоч довелося вибачитися. При цьому я помітив, як він перезирнувся з Ритою.

Я не звинувачую Гартвіга в тому, що він, скориставшись неробством та здатністю розвішувати вуха моєї дружини, а також моєю легковажністю та душевною втомою і ще тим, що ми надто багато тижнів на рік перебували з нею в сварці, без зусиль підкорив Риту якійсь своїй владі. Не належу до ідіотичних ревнивців. Може, між ними нічого не було. Не знаю, не хочу знати. Не в тому річ. Натякала Лариса, що само по собі здалося мені гидким, навіть гидкішим, ніж те, на що був натяк. Ми з Ритою давно й негласно встановили певний кодекс взаємної незалежності. Точніше так: в душі ми допускали повну незалежність кожного. Але коли найкраща подруга натякає чоловіку на свою найкращу подругу! Мені було жаль Риту. Але річ зовсім не в цьому. Я звинувачую Гартвіга за те, що він заніс у наш дім — правда, на досить сприятливий ґрунт — свій цинізм, свою манеру все переоцінювати, перевертати, нічим не дорожити.

Я сам не люблю блакитнооких оптимістів і завжди дивився й дивлюся на світ, на людей критично, але таке ставлення до оточуючих, як у Гартвіга — таємна насмішкуватість над усім і вся, — розлючує мене. Я стаю скаженим ортодоксом, мені хочеться взяти доброго дрючка й лупити по цій обдарованій голівці. Так, він здібний тип, я знаю. Він кандидат наук, займає гарну посаду в науковому інституті, щось пише, десь викладає — влаштований чудово. Ну, господи, від чого ж тоді? Адже стільки людей невлаш-товані в цьому житті. Прагнуть чогось досягти, але не можуть, безсилі. Отут і ховається секрет Гартвіга. Легко досягає він того, за що інші б’ються все життя, і, досягши, міг наплювати на своє досягнення. Кажуть, йому пропонували місце заступника директора в інституті, та він відмовився. А скільки навколо людей хворих, самотніх, нещасних з різних причин або таких, що вмирають у ранньому віці! Ні, це здоров’як, яких мало! Йому тридцять сім років, він смуглявий, жилавий, бігає на лижах, як ескімос, а на велосипеді ганяє на шосе — його улюблене заняття, — як справжній гонщик. Своєю короткою стрижкою і чорною борідкою скидається на француза. (Каже, що мати гречанка, а батько — з обрусілих німців).