Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Я загалом людина не хитра, почав роз’яснювати без найменшого сумніву, давав мудрі поради, а потім мені стукнуло: господи, таж він мене вивчає! Він же на мене досьє заводить! Ні, не у вульгарному розумінні, а саме — в науковому, для якоїсь своєї спеціальної роботи й мети. Для свого домашнього «хобі». Прийде додому й настрочить цілий зошит. «Такий і такий, 48 років. Тип: середній інтелігент кінця шістдесятих років. Рід: літературний пролетарів Вид: із невдах, котрі вміють влаштуватися. Встає о восьмій. Газети читає після сніданку, який складається звичайно з яйця, звареного «в мішечку», скибочки хліба з сиром і надзвичайно міцного чаю. Любить пити чай завжди з однієї, так званої улюбленої чашки. Це великих розмірів посудина ємкістю з півтори склянки, розписана, темно-червона із золотом дулівського заводу. В газетах найбільше враження справляють статті, що стосуються роботи колег по перу, хвалебні чи лайливі. Особливо лайливі. Підіймають настрій. Хочеться працювати…»

Я сказав, що він розпитує мене, як лікар — пацієнта. Чи не розповісти, як у мене з випорожненням? І як я виконую подружні обов’язки? Він серйозно сказав: це було б цікаво! Потім зауважив, що справді в розмовах з людьми намагається дістати якнайбільше інформації. Нічого іншого не лишається. Адже наші звичайні бесіди, мовив він, не виходять за межі порожнього базікання, передачі чуток, анекдотів і перемивання кісточок спільним знайомим. Замість обміну думками ми обмінюємося чутками. Звичайно, не забув похизуватися вченістю, згадав Сократа, перипатетиків та іншу старовину, де, очевидно, почувався, як риба у воді. І тільки через якийсь час я зрозумів, що мене за дурня мали. Отже, в розмовах зі мною він не намагається набути якихось думок, саму лише інформацію, до того ж байдуже яку, в крайньому разі навіть копійчануї З паршивої вівці хоч вовни жменя. Я згадав, як він розпитував мене якось: де я пошив костюм, і скільки коштує, і де куплено тканину. А я, ідіот, пояснював йому якнайстаранніше! У цій манері була не лише зневага до співрозмовника, але й основна гартвігівська риса — його цинічне прагнення брати, ковтати, нічого не віддаючи. Ділитися своїми думками та знаннями з людьми, яких вважав нижчими за себе і нічого не вартими, він не бажав, не вмів, а прагнув тільки збагачуватися.

Біда в тому, що я співставляю факти із запізненням. Коли я зрозумів, що мене за дурня мають — і мають постійно: мовчанням, посмішками, делікатними розмовами про дрібнички, — мені захотілося при першій-ліпшій нагоді звалитися на нахабу з громовою промовою і таки сказати йому всю правду, щоб не заносився! Сказати, що ми з ним не рівнозначні величини. Що наш життєвий досвід непорівнянний! Я не встиг прочитати так багато книжок і визубрити іноземні мови тому, що жив в інший час і змалечку працював, воював, поневірявся. Не приписуйте собі чужих заслуг — вони належать часу. Ми складали інші екзамени. І взагалі, хай вам чорт! — навчіться поважати людей! Але зручного випадку ніяк не траплялося. Промова моя кипіла, кипіла, а тоді й випарувалася.

Здається, він сам відчував нестачу життєвого досвіду. Звідси його знамениті втечі — те, що так вражало людей, котрі його мало знали, і подобалося жінкам. В своїй основі ці втечі були не романтичного порядку, а умоглядного. Справжнісінький раціоналізм і те саме намагання — вивчати. Він міг несподівано піти з інституту (взяти академічну відпустку), поїхати до Одеси, влаштуватися матросом на торговий корабель і зникнути на довгий час із життя своїх друзів та близьких. Щоправда, це було в час його парубкування, між циганкою та Есфірою. Але наступного літа, вже в часи Есфіри, він два місяці блукав по Україні, працював то косарем, то збирачем яблук, то шляховим робітником. Рита захоплювалася такими подвигами, котрі знала з оповідань гартвігівських приятелів. «Оце я розумію, чоловік! — казала вона. — Уявляю собі тебе в ролі матроса чи землекопа. Та ти за два дні ноги відкинеш». Звичайно, відкину. І сумніву нема. Та й навіщо це потрібно: копати землю й тягати мішки людині, котра знає чотири мови! Користь, на мою думку, невелика. О господи, як же я не розумію? Адже тут самоутвердження. Вільний вибір. Це потрібно не суспільству, а — особі.

Хай самоутвердження, гаразд, погоджуюся я, але яка його природа? Комплекс неповноцінності. Бракує життєвого досвіду й творчої напруги. А коли нетворча людина намагається творити, вона заміняє акт творчості абичим — найчастіше найнікчемнішими домашніми революціями. Вмовляє собі повагу до самого себе. Ну, а потім? Адже суспільству, тим, що навколо, від цих геройств ні холодно, ні гаряче. Тільки бідна Есфір страждає та й дитинка відвикає од батька. Звичайнісінький цинізм у шляхетній упаковці: бо наплювати на всіх, окрім себе. Захотів утекти від вас усіх на півроку — хоч матросом, хоч куди — втік, і до побачення!