Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Якось прийшла жінка з обличчям блідої, стеаринової жовтизни, запнута, як баба, безмовна, без усмішки, але очі сяяли ясно, блакитно. Розмовляла вона ледь чутно, рухалася повільно. Було Нюрі всього тридцять два, але вигляд вона мала років на сорок п’ять: у волоссі сивина, обличчя змарніле, зубів нема й майже глуха. Про себе говорила погордливо: «Я вся наскрізь гнила». Здоров’я й зуби втратила під час війни, в голод, коли їли кору. Працювала Нюра незгірше інших, тільки повільніше, зате мовчки, тишком: нічого не чула та й інших не дратувала.

Була вона дівка, і тепер уже, звичайно, безнадійно. Хто таку вбогу та глуху візьме? Щоправда, гроші в неї водилися, за вісім років роботи «по домах» дещо зібрала, та ще пенсія щомісячна, як інваліду, карбованців з тридцять. З цією пенсією доводилося весь час хитрувати, щоб не втратити її, миленьку. В групкомі хатніх робітниць, де Рита підписала договір з Нюрою, не повинні були знати про пенсію: інакше не дозволили б оформити договору, а без договору Нюра втрачала тимчасову прописку. Прописка ж була необхідна, бо Нюра сподівалася коли-небудь (подейкували: через десять років) одержати право на постійну житлоплощу в Москві. З другого боку, у відділі, де дають пенсії, аж ніяк не повинні були знати, що Нюра працює хатньою робітницею, бо відразу позбавили б пенсії. От і крутися. Але Нюра давно вже знала, що ніхто за неї не хитруватиме й не вирве потрібне їй для життя — не було таких людей, усі повмирали, а нових не передбачалося, — і вона сама крутилася, допомагала собі, як могла.

Рита вважала її хитрою, пристосованою в житті. Але, боже мій, яка вже тут хитрість! Колишній голод, що скрутив молоде життя і забрав сестру, брата, матір, досі сидів у цій жінці непереможною пам’яттю і таємним страхом. Інколи я помічав це під час обіду, коли занадто повільно й начебто знехотя тяглася рука по хліб або ж коли перетирала своїм баб’ячим ротом м’ясо, Нюра дивилася на інші шматки м’яса, що лежали на блюді, не відриваючись. І щось у її очах тліло старече, проти чого вона сама була безсила. Зо два десятки років минуло після того голодування. Нюра залишилася сама в одинадцять років, не розуміла, як жити, а тут її обдурила тітка Шура, дядина: приїхала із сусіднього села в Нюрину хату буцім для того, щоб забезпечити сирітку, та так і заволоділа хатою і Нюру вигнала. З цією тіткою і її ріднею Нюра не хотіла мати ніяких стосунків, хоч тітка Шура, безсовісна, мучила її листами, то з проханням прислати їй цукру, то ще чогось, і все скаржилася на життя, як важко корову тримати, наймати косарів. Листи з проханнями від тітки Шури вносили в наш дім хвилювання: Нюра радилася, як їй учинити? Рита казала: «Не смійте нічого їй посилати. Як вам не соромно? Я вас поважати не буду. Вона — сволота, вона вас пограбувала». Нюра кивала: «Так, так, Маргарито Миколаївно, сволота вона, ой, яка вона лиха жінка!» Вирішувала нічого не посилати і навіть на листа не відповідати. Але минало днів зо два, зо три, і Рита помічала, що Нюра щось зашиває в полотнинку. «То це ви що, збираєте посилку тітці Шурі?» — «Ану її до дідька! — раптом усміхалася Нюра, затуляючи беззубий рот долонею. — Я хоч у Москві живу, вулицями гуляю. А вона що бачить, стара дурепа?»

Але другу рідну тітку, материну сестру Глашу, Нюра любила й листувалася з нею із задоволенням. То була зовсім бідна стара, котра жила в служницях у чужих людей в селищі Кувшинове. З рідної хати її також виперли, хоч і не силою, але так зробили, що жити стало неможливо. Це Варвара так зробила, невістка, жінка сина Петра. І тільки незадовго до того, як Гартвіг повіз їй гостинці й транзистора, тітка Глаша після семи років роботи в служницях повернулася на Варварине прохання з Кувшинового в село: народився другий син, а бавити нікому. Тітка Глаша, хоч і бідна й ображена долею, ніколи нічого в Нюри не просила, а навпаки, сама, як могла, намагалася підбадьорити Нюру. Незабаром після того, як Гартвіг поїхав у Калінінські ліси, Нюра одержала від тітки Глаші листа, в якому та просила дозволу називати Нюру дочкою: «Знаю, що живеш ти саменька і не маєш материнської ласки, дорога донечко…»

Потім були листи з подякою за подарунки, тривогою через Нюрину хворобу — подробиці хвороби надиктувала Рита — із наріканням щодо ікон, які тітка Глаша ніяк не наважувалася відірвати від душі. Та ще й невістка, Варка, заїдала, син мовчав, ніякої втіхи. Де вже їй без ікон? Тітка Глаша вже шкодувала, що перейшла від чужих людей у синовий дім: «Дуже сваримося, мені ніде шмаття свого покласти, де не покладу, все не вгоджу…»