Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Коли ж випадково дізналися, я оскаженів. «І ти, негіднику, — кричав я, — можеш оббирати бідну жінку? Тільки тому, що вона до тебе прив’язана?» Він незворушно відповів, що нікого не оббирає, а тільки позичає гроші, віддає їх вчасно і навіть з процентами: на кожні десять карбованців по плитці шоколаду. Це остаточно вбило мене. Звідки беруться гроші, щоб віддавати борги? Виявляється, він уже більше року, відтоді, як бере участь, граючи на гітарі в бітл-групі «Титани» — заробляє гроші, і не такі вже й малі, за виступи на шкільних балах, вечірках та весіллях Мені ж здавалося, що це робиться заради мистецтва і нових знайомств з дівчатами. Але ж ні! Скільки ж він заробив, цікаво знати? Він старанно підраховував, морщачі свій чистий дівочий лобик. Двісті двадцять приблизно. Від весни до початку зими.

«І ти був настільки нахабний, що випрошував у мене якісь карбованці й трояки?» Що ж, доходиш і до карбованця. Гроші розлітаються швидко, сам повинен знати. Мокасини, штани з поясом — от і сотня. А синій піджак з алюмінієвими ґудзиками? А в Ленінград їздив у листопаді — невже за ту тридцятку, що дала мама? Я суворо заборонив позичати в Нюри. Сказав, що це однаково, що бути «альфонсом», експлуатувати жіночу любов. Він знітився, але попросив у мене п’ятдесят карбованців до лютого, коли з ними обіцяв розрахуватися якийсь заводський клуб. Вільних грошей не було. Я дав йому п’ять карбованців.

Але, боже мій, чи треба шукати складних причин! Все натяглося й тріснуло від того, що раптом напружився побут. Сучасний шлюб — найніжніша організація. Ідея легкої розлуки — спробувати все спочатку, поки ще не пізно — постійно літає в повітрі, як давня мрія здійснити, наприклад, кругосвітню подорож чи пропливти якось на теплоході «Победа» з Одеси до Батумі. За двадцять років, які я прожив з Ритою, не було, мабуть, жодного тижня, щоб я так чи інакше не торкався в думках цієї теми. Не завжди воно пробивалося на поверхню, але десь усередині, як здогад і таємна втіха, існувало завжди. Коли сидиш у напхом набитому театрі в задусі, приємно усвідомлювати, що над бічними дверима, закритими зеленою портьєрою, світяться літери: «Запасний вихід». Будь-якої хвилини можеш підвестися з крісла й піти до тих літер. І вийти на вулицю, на повітря, і, скориставшись тим, що вечір тільки починається, податися куди завгодно — до ресторану, до приятеля. Але ми дуже рідко виходимо з залу завчасно. Тільки коли п’єса занадто вже погана чи спека смертельна. Квитки куплено, і, крім того, — ліньки підводитися з місця і йти по рядах, переступаючи через чиїсь ноги під осудливими поглядами залу. Але усвідомлення можливості будь-якої хвилини — відрадне, і воно має бути, щоб легше дихалося. Кажуть, що в кожній людині, навіть у цілком здоровій, сидить бацила сухот, але потрібні певні умови, щоб бацила почала рости і процес почався. Ідея розлуки потаємно сидить у кожному, як бацила, що дрімає. Не треба сперечатися, це істина. Зазирніть у себе.

Ні, історія з Нюрою не могла бути причиною, а тільки останньою простудою, котра вкинула мене в хворобу, в пожежу. Прийшла одного разу жінка й сказала, що хоче бачити Анну Федосіївну — Нюру, — замкнулася з нею в кухні, довго про щось розмовляли, потім жінка вийшла до Рити й сказала, що забирає Нюру на місяць у лікарню, в психіатричну. Нічого страшного, особливий вид шизофренії. Виявляється, Нюра давно вже на обліку, а ми не знали.

Без Нюри стало погано. Ми всі троє люди незібрані, обідали як-небудь, квартира прийшла в запустіння, Рита раз у раз лягала з грілкою чи компресом і говорила, що — все, видихалася геть. Але без Нюри було зле ще ось чому: ця безсловесна, глуха жінка в незрозумілий спосіб уміла нас мирити. Прийде, сяде, скаже якусь дрібничку, але не беззмістовну, і роздратування випарувалося, образа минула. Була в ній відданість, і це справжнє почуття, нічим не розбавлене, напевно, діяло так сильно. Якось ми з Ритою добряче посварилися, я погрожував, що піду, покину всіх, до дідька — було це давно, коли ще пристрасті кипіли і все бралося близько до серця, потім примирилися, забулося, минулося, аж раптом бачу: Нюра плаче на кухні. Що таке? «Маргарита Миколаївна сказала, що ви нас покинете. Як же вона житиме?» — «А як усі, люба Нюро. Працювати піде. Вона жінка цілком здорова, здоровша за вас». Нюра, закусивши губи, хитала головою і, не чуючи моїх слів, шепотіла: «Я собі місце знайду, не пропаду, а як Маргариті Миколаївні?»

Інколи вечорами Нюра приходила в кімнату, сідала в кутку і дивилася на Риту, коли та шила, читала чи писала. Просто дивилася й мовчки всміхалася.