Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Років зо три тому, коли з грішми було особливо скрутно, та й Кирило підріс, вирішили з Нюрою розстатися. Ну, що вдієш: з місяця в місяць заборговуємо зарплатню! Нюра спокійно вислухала, але ввечері я знову бачив, що тихенько плаче на кухні, сидячи на своїй розкладачці. А наступного дня заявила, що готова працювати в нас безплатно, доки з’являться гроші. І ось пішла від нас ця істота, котра так дивно цементувала родину. Адже всі ми розлізалися врізнобіч, кожен у свою кімнату, до своїх справ і таємниць, свого мовчання, і тільки вона була справжнім домом, охоронницею плити, вогнища.

Але і в неї, окрім нас, не було нікого. І для неї наша розрізнена трійця була єдиним людським теплом, до якого вона тяглася і втратити яке боялася.

Нюра писала з лікарні листи. «Дарага Маргарита Миколаївна з чистосердечним привітом вам…» В палаті було чотирнадцять душ. Нюрі все подобалося: лікарі, сестри, їжа, її ліжко, третє від вікна, і вікно з видом на набережну. Іноді на її прохання телефонувала з лікарні сестра — Нюра по телефону нічого не чула — і запитувала: що в нас нового, як почувається Маргарита Миколаївна, чи приносили з пральні білизну. Для чогось це було їй потрібно. Те тепло, від якого вона не могла звільнитися. «Анничка питає, чи не забули розморозити холодильника?» Рита жаліла Нюру. Зо три рази їздила до неї в лікарню, возила фрукти. Лікарі сказали, що хвороба в Нюри важко виліковна, але прогресувати не буде і для оточення безпечна. Сказали, що Нюра цілком може робити неважку хатню роботу, може плести, шити й клеїти, наприклад, ялинкові прикраси з паперу. Нюра попросила Риту, щоб та прислала в лікарню стару ікону, і Рита, хоч розстроїлася, доручила Кирилові відвезти. Мабуть, це був подвиг. Ніхто не сподівався. Спочатку були муки жадібності і вагання совісті, але потім Рита почала пишатися й розповідати всім знайомим, що віддала хворій хатній робітниці найкращу річ, прикрасу дому: звичайно, дуже шкода, але що вдієш. Там, в обителі страждання, вона потрібніша, ніж на рожевій стіні поруч із Пікассо. І — треба чинити добро, а не тільки читати про нього в розумних книжках. При цьому якось забувалося, що коштовність належить таки Нюрі.

Гартвіг був обурений: «Як можна віддавати музейну річ? Треба було віддати їй ту, палехську, яка їй різниця?» Але Нюра вимагала саме стару ікону. Все вияснилося пізніше, а тоді ми лише дивувалися настирливості, з якою вона просила, — швидше, швидше! — щоб їй прислати ікону, буцім рідкісні ліки, від яких залежало її одужання.

На початку березня зателефонувала лікарка з лікарні, якась Рада Юліївна і сповістила, що може нас порадувати: Анничці стало краще і до жіночого свята її випишуть. Але — куди? Чи вільне у нас місце? Чи нікого не взяли? Ми нікого не взяли. Рита зраділо кричала в трубку: «Звичайно, що ви, як можна! Чекаємо не дочекаємося!» Рада Юліївна пообіцяла повідомити пізніше про точну дату виписки, десь числа п’ятого. Але зателефонувала наступного дня. Тим часом Рита трохи оговталася й зміркувала: чи стане її життя легшим, коли в домі з’явиться хвора чи напівхвора людина? Ну, гаразд, неважка хатня робота, трохи готування їжі, магазини, але, як не крути, вона психічно неповноцінна, можуть бути загострення, будь-якого дня знову лікарня… Тут ми всі задумалися. Рита радилася з Ларисою. Та сказала: зачекати, не гарячкувати. Нехай підлікують, як слід, і дадуть гарантію. Бо вони раді виписувати, аби тільки з рук збути. І коли Рада Юліївна зателефонувала вдруге, Рита їй висловила — з дурного розуму, відверто — деякі свої сумніви і щодо гарантії також, що Раду Юліївну вкрай роздратувало. Вона сказала, що не сподівалася таких розмов, що все це її дивує, і коли Рита, продовжуючи вести свою лінію дурної відвертості, — часом вона бувала страшенно недалекоглядною та незграбною! — сказала, що боїться за себе, за те, що їй не вистачить снаги обходити хвору і що самій хотілося б, щоб хтось її обходив, Рада Юліївна грубо її обірвала і попросила до телефону мене.

Я почув різкий голос, котрий звик керувати молодшим медперсоналом: «Ви начебто людина інтелігентної праці, чи не так? Перекладаєте літературу? То як це ви дозволяєте своїй жінці, щоб вона молола, вибачте мені, такі дурниці? Ми не годинникова майстерня і не даємо ніяких гарантій. Анничка зовсім самотня. Це питання вашої совісті, вашого людинолюбства. З розповідей Аннички я уявляла вас зовсім іншими людьми, не такими, вибачте мені, користолюбними та черствими…» — «Але даруйте, — заперечив я. — Ви не знаєте ні мене, ні моєї дружини і на підставі п’ятихвилинної телефонної розмови…» Рада Юліївна обірвала і мене: «Вибачте, мені ніколи вести спасенні бесіди. Подумайте як слід і зателефонуйте мені не пізніше завтрашнього вечора. Я повинна знати до суботи».