Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Вдягається абияк. Найчастіше з’являється в нашому домі в якихось напівтуристських-напівспортивних недоносках, в лижних штанях, вилинялих куртках, кедах. Звісно, коли доходило до Глюка, він чепурився — теж не в бозна-що: дешевеньке, куплене на ходу в універмазі. Ця частина життя його зовсім не цікавила. Кілька разів приходив на уроки до Кирила неголений. Якось з’явився босий. З розповідей Лариси, був двічі одружений з яскравими жінками: з кінозіркою і з циганкою з театру «Ромен», танцюристкою, але з обома розлучився, а зараз живе з якоюсь Есфірою, лікаркою, страшненькою, але дуже доброю, вона дозволяє йому всі його дивацтва. Мені він сказав: «Гарні жінки мене вже не хвилюють. Цей етап я, слава богу, пройшов». Не знаю, що тут було: бравада чи незграбне запевнення в тому, щоб я не хвилювався. Я, певна річ, прийняв останнє, відчув себе зачепленим і грубо сказав: «Але чи хвилювали ви колись гарних жінок?» — «І не р-раз!» Отакий собі фанфарон.

І попри те фанфаронство — найінтелігентніший пан. Знає чотири мови, читає латинських авторів в оригіналі. Займається раннім середньовіччям, історією релігії. Фома Аквінський, Дуне Скот і таке інше. Рита зацікавилася — від неробства, голова ж бо вільна, — всією цією мудрагелією, і часом за вечерею розігрувалися схоластичні диспути. Наприклад, таке: що цінніше — воля чи розум. Рита стояла на позиції Фоми Аквінського — за примат розуму. Наводила приклади із власного життєвого досвіду. Вона, до речі, вважає себе в найвищій мірі homo sapiens. Кирило був на боці Дуне Скота: захищав волюнтаризм. Він казав: «Коли б не моя залізна воля, хіба я вступив би до інституту?»

Я висміював їх, але на Риту це мало діяло. Вона почала діставати, де могла, книги в зашарпаних брудних палітурках — містичні, релігійні. Кат його зна, звідки вона їх викопувала. В букіністичних книгарнях цей мотлох, по-моєму, не продається. Діставала на руках, на чорному ринку. Вдома почали миготіти бородаті, в окулярах молодики, книжкові маклери, які разом з рідкісною книжкою могли торгонути і якимсь дефіцитним дрантям, наприклад, білими водолазками з ГУМу з націнкою п’ять карбованців. Мила публіка! Разів зо два я виставляв їх з дому. Рита ставала на захист, звинувачувала мене в деспотизмі та скнарості. (Всі ці Леонтьєви, Бердяєви чи, як я казав, белі-бердяєви, коштували немалих грошей, яких дати я не міг, бо останні півтора року мої заробітки з певних причин зменшилися). Але ніщо не могло зупинити її: вона викручувала з господарських грошей, міняла, продавала своє шмаття. Загалом, тут було не захоплення, а пристрасть, і навіть, може, хвороба. Але в основі всього лежало не справжнє почуття, а фальшиве, метушливе. В цьому я був глибоко переконаний. Якось так їй і сказав.

Я непокоївся за Кирила — перший курс! — і вся ця базікологія, що тут і там валялася по квартирі, могла збити його з пуття. Відверто кажучи, я не так непокоївся, як показував хвилювання, а Рита слушно зауважила, що Кирила ці книги цікавлять ще менше, ніж вузівські підручники. Тоді я підвищив голос: «Чудово! І ти, замість того, щоб змінити таке становище, відтягти хлопця від дівчат та магів і привернути до підручників, сама займаєшся казна-чим!» — «Я нічого поганого не роблю, моє чтиво нікого не стосується і взагалі, чого ти казишся?» Я сказав, що все це мені глибоко антипатично. Що її псевдорелігійність — облуда й ошуканство, що першою заповіддю будь-якої релігії, а тим більше Христової віри — є любов до ближніх. А де вона? Байдужість, втеча з дому, книжкове марнославство. Чоловік занедбаний, син росте, як бур’ян. І — клімакс, матінко, клімакс. Не Фома Аквінський, а прогулянки пішки й холодні обтирання вранці.

Але й такі прямі удари не діяли. Наше відчуження і взаємна холодність усе збільшувалися. Кілька разів, насилу прочитавши деякі із старих книжок, точніше, не прочитавши, а перегорнувши, бо до кінця прочитати жодну з цих книг я не міг, надто хитромудро, їй-богу, через п’ять сторінок я переставав розуміти, про що йдеться, а я ж не найбільший кретин на світі, я пробував завести суперечку, прочистити їй мізки, адже це так божевільно далеко від нас, від наших справжніх складнощів та загадок! Написано гарно, і колись, можливо, воно хвилювало, мучило, вгадувалося прозріння, читалися пророчі слова на банкеті Валтасара, але ж нічого не вгадалося, не прозрілося, й читання таких книжок тепер — зайва розкіш, однаково, що тримати вдома арабського скакуна. Куди поїдеш на арабському скакуні? В молочну пляшки здавати? Чи в пральню по білизну? Не потрібна мені оця великорозумність, зовсім непотрібна, а ті, хто каже, що їм потрібна, — шахраї. Якось була така розмова з Ритою: «Ну, що ти вичитала в цій книзі? Чим збагатилася?»