Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Він зник на добу. Це була, мабуть, найжахливіша доба в моєму житті. Тому що я картав себе й мучився. І Рита, звичайно, не вмовкала, але її скаженіння мене не зачіпало. Я просто отупів від жаху, від того, що я собі уявляв і в чому винуватив тільки себе, одного себе, нещасного ідіота, неврастеніка, — подумаєш, розпустив руки, назвали сестру кікіморою! Ну то й що? Влаштовувати через це допит, мордобій, так принижувати й ображати хлопця? О третій ночі черговий по місту повідомив нас, що в Коптеві знайдено труп юнака років сімнадцяти, зарізаного ножем. Чи не було на нашому хлопці хутряної шапки і шкіряної безрукавки на хутрі? Хутряна шапка була! Була! Але шкіряної безрукавки не було. Він міг узяти безрукавку в товариша. Міг навіщось поїхати в Коптеве. Викликали таксі, помчали в Коптеве, на другий кінець міста. В машині Риті стало погано, зупинилися, я масажував їй серце, шофер побіг за ліками — в медпункт Білоруського вокзалу. В морг Коптевської лікарні я пішов сам, Рита лишилася в машині. Хоч я був цілком упевнений, що наш син не міг опинитися тут, ноги мої підгиналися, коли я спускався по сходах у вузькому кам’яному коридорі. Юнак був чорнявий, одне око розплющене, друге залите чорною кров’яною плівкою. Ми приїхали додому о п’ятій.

О сьомий він зателефонував і сповістив, щоб ми не хвилювалися, що він у дівчини на дачі, тут немає телефону, тому він вчасно не повідомив, винуватий, excuse me. А зараз телефонує зі станції. «Ти не підеш на контрольну?» — з несподіваною, що, як завжди, вразила мене, розважливістю сказала Рита. «Ні, бувай!» Це бувай було сказано по-гультяйському, отаке собі веселеньке, гульвісне «живемо — не тужимо!», потім — клац, трубку повішено. Рита тихенько плакала, а я сидів у кріслі, заплющивши очі, і бачив передсвітанковий сутінок на станції, будку автомата, промерзлу, наче льох, запах гарива і низький, над лісом, місяць. Двоє біжать на лижах, спершу по лижні вздовж колії, потім завертають у ліс. За хвірткою їх зустрічає собака, на дачі тепло, в печі горять березові дрова — втім, це з моєї юності; на дачі в «дівчини», мабуть, парове опалення, палять вугіллям чи газом. Все було колись і в мене. Які там контрольні! Він про батька, що розквасив йому губу, і думати забув….

Необхідність у мені відпала. Це було зрозуміло. Ну — гроші, їжа, квитки на джаз, корисні знайомства, це само собою. Якесь хвилювання, коли мені буває погано… «Тату, тобі щось дати? Ні?.. Ну, я побіг! У мене ділове побачення. Ти лежи, не вставай!» А що іще потрібно? Один приятель, батько мого віку, сказав: «Подякуй, що він тобі не відповів ударом зліва в печінку. Мій якось мене нокаутував». Мабуть, усе нормально, але я просто не знаю цього: коли я був у Кириловому віці, в мене не було ні матері, ні батька. Мати часто хворіла, місяцями по санаторіях, батько загинув у тридцять дев’ятому на Карельському перешийку, він був військовий інженер. Виховувала, тягла, скільки сили, Наталка, старша сестра. Через мене, можливо, й лишилася «кікіморою». Звідки мені знати, чи потрібен хлопцеві батько, коли в нього зріст метр вісімдесят, канадська стрижка, бас, коли він може три години невтомно танцювати, прочитати за день англійський детективний роман і підійти на вулиці до будь-якої дівчини і взяти в неї телефон.

Влітку виявилося, що батько поки що потрібен. «Тату, там кафедрою керує такий Меченов Олександр Володимирович, він і екзамени прийматиме. Я точно вияснив, що він приятель твого Рафика. Прошу тебе…» І він, і матір знають, що я не люблю таких справ. Не тому, що надміру принциповий і моє моральне почуття обурюється, а тому що — неврастенік, не люблю бути комусь зобов’язаний. Що таке Рафик? Адже вони не розуміють, що таке Рафик, їм здається, якщо кажуть «ти», п’ють коньяк в «Націоналі» і зрідка бувають разом у Лужниках чи на скачках (Ра «фик — гравець, болільник), то вже справжні друзі. Рафик дає мені роботу. Я від нього залежу. Але не на сто відсотків — я одержую роботу ще у восьми місцях, — але, значною мірою, Рафик для мене цінна фігура, ферзь. Я в ньому зацікавлений, але не він у мені.

Це неможливо було розтлумачити Риті. Як завжди, коли починалися якісь домашні кампанії, вона вдавалася в паніку і коїла дурниці. їй здавалося, що Кирило нізащо не вступить, якщо не мобілізувати Рафика. Відверто кажучи, я вважав, що він і з Рафиком не вступить. Все-таки він бовдур, наш хлопець. З його зростом, басом, з такою показною, молодецькою незалежністю, він досі ще пацан і рохля. Твори писав посередньо, почерк жахливий, у математиці мислить туго. Газет та журналів не читає зовсім, окрім «Советского спорта» й «Экрана». Англійська мова? Ну, хіба що! В дитинстві силоміць примушували ходити в англійську групу, а потім захопився detective story. Але це тільки лексика, а в граматиці — як у лісі. Окрім того, наш хлопець, нахабний і занадто меткий удома, зовсім міняється на чужих людях. Тут він слова не скаже, мимрить, нітиться і загалом створює враження Митрофанушки. Де йому витримати; бій на вступних! Спершу говорили, що дванадцять чоловік на місце, потім виявилося — дев’ять, теж не жарти.