Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Що? — спитав я, позіхаючи. Почалася задишка, як і вчора ввечері, від перевтоми. Але ж сьогодні я не працював. — Женитися пропонує?

— Не женитися, а так: хоче захищати мене. Коли, каже, хтось тебе скривдить, кажи мені, битиму. Кумедія!

— А-а! — Ніяк не міг глибоко, на всі легені дихнути. — А ви що… не згодні?

Вона мовчала, дивлячись, як я хапаю ротом повітря. Коли нарешті заспокоївся й зітхнув, мовила тихо:

— А навіщо мені такий чортик-захисник? Навіть дивно, що таке питаєте. По-моєму, я й сама зможу захистити себе.

Посиділа ще трохи й пішла.

Незабаром ввірвався Мансур, почав тягти мене в сусідній будиночок, де товариш Мергенов і працівники ресторану відзначали переддень урочистої події — відкриття сезону в ресторані «Чинар». До чого тут я? Всі хочуть мене бачити. Негайно доставити живого чи мертвого. Товариш Мергенов наказав. Мансур був помітно п’яний, плескав мене по плечу й гукав: «Мій повелителю! Хто ви і хто я?» Робив страшну гримасу, мружив очі, кривив рота й показував, яка він нікчема: тримав перед носом двома пальцями невидимого комара. Звичайне кривляння, я до нього теж звик, І все-таки, коли потрібно, він мене виручить. Отож-бо воно є: він добрий чоловік, хоч би там що! Я знаю його сто років, це напевне. О боже, таж він кращий від багатьох, набагато кращий, про що мова! Там усі були напідпитку, товариш Мергенов, двоє літніх лисих чоловіків, схожих поміж себе, як брати, — директор ресторану і його заступник, три офіціантки, які, коли я зайшов, захлиналися від сміху, і чоловік однієї з офіціанток, капітан з погонами офіцера військ зв’язку.

Перегнувшись до мене, капітан прохрипів на вухо: «Тринадцять років серед цих милих облич…» Очевидно, тут завершували довгий обід. Раптом прийшов Назар. Всі загукали: «Ура, Назарчик!» Коротун щоліта працював швейцаром-викидайлом у ресторані «Чинар», і це були найкращі місяці його життя.

— Назаре, піди знайди Валю! Скажи, Мансур Гельдийович. кличе, шампанське є, кролик є…

Назар вибіг, повернувся сам. Чому не хоче? Як так — не хоче? Скажи, Мансур Гельдийович захворів, серцевий приступ, рятувати треба. І — падав на ліжко так, що все здригалося, і, махаючи на себе рушником, кричав:

— Уй, уй, зараз вмираю! Швидше дохтура! Хочу дохтура!

Товариш Мергенов і обидва директори реготали, офіціантки співали, я випив чарку коньяку, потім ще одну і вийшов на вулицю. Було зовсім темно. Почувався чудово, дихалося легко, але радості не було. Вчора вночі була незрозуміла, нічна радість, а сьогодні — нічого, порожньо! Міг би зараз-таки все покинути й кудись поїхати. Перевалити через гори на північ. Там, за горами, були пустелі, степи, ліси, прохолода. Я хворий. Якби був здоровий, мені хотілося б жити далі. Не знав, де подітися. Тинявся туди-сюди нічним садом, дійшов до виноградника, звідти стежкою, минувши персидські будиночки, повернувся до своєї кімнати. Не роздягаючись, ліг у постіль. Співи й крики було чутно хвилин з двадцять, потім ущухло. Я почув швидкі легкі кроки під вікном, двері відчинилися, в кімнату безшумно прослизнула Валя. Спитала пошепки:

— Можна? Це я… Ви не спите? — вона тихо сміялася, але без ніяковості, збуджено, як змовниця. — Я сховаюся тут?

— Прошу. Від кого це ви?

— Та ось! Мансур Гельдийович ганяється. Завтра проситиме пробачення, а сьогодні очманів. Назарка його вбити погрожує, теж дурник…

Звідкілясь здалеку почулися крики: високо, пронизливо, так кричать під час бійки або скандалу. Прислухались, але годі було щось розібрати.

— Начебто батько кричить, — сказала Валя і спитала — Можна, я світло вимкну? Бо побачать і прибіжать…

— Та не бійтеся… Ну, вимкніть.

— Я потім увімкну.

Клацнула вимикачем настільної лампи. Позначилися зірки у вікні. Що робити потемки? Почали балакати про те, про се. Розповідала про свого батька, як три роки тому знайшлася справжня мати — живе в селі Григорівка, Чернігівської області. Валя туди їздила, і мати дуже просила залишитися жити з нею — там чудово, велика річка, і живуть добре, материн чоловік, не Валин батько, а вітчим, працює ветеринаром, є власна «Побєда», а мати хвора, ноги пухнуть, працювати по господарству майже не може — треба було б лишитись і помагати, але не могла покинути рідних тут, у Тохірі. Мама Язгуль дуже плакала, коли довідалася, що знайшлася рідна мати. Та приїхала потай. І Валю відшукала потай, а потім гроші прислала до запитання, щоб Валя приїхала в Григорівку. Мабуть, вона хороша жінка. Але ж життя минуло без неї. Рідні — це ті, хто робить добро. А скільки доброго зробили Валі тато й мама Язгуль! Закінчила школу, щороку в піонерському таборі, потім пішла на курси медсестер. Ще потім відгуляли з Мишком весілля в «Чинарі» — на сорок п’ять чоловік. Завжди з Мишком мирно жили. Але що вдієш, коли так вийшло… І я почав розповідати про своє життя. Вона багато чого знала від батька: я вже встиг щось набалакати.