Стендаль - Червоне і чорне

— Я отруєний, — кричав він. — У мене жахливі болі! Він шукав приводу, щоб піти до Джеронімо й допомогти йому. Співак ледве дихав, отруєний опієм, що був підмішаний у вино.

Сам Жюльєн, побоюючись подібної каверзи, повечеряв шоколадом, взятим з Парижа. Йому ніяк не вдавалось підняти Джеронімо й умовити його негайно їхати.

— Хай мені подарують усе Неаполітанське королівство, — казав співак, — а я не відмовлюсь у цю хвилину від насолоди поспати.

— А сім можновладних князів?

— Почекають.

Жюльєн виїхав сам і без всяких пригод добрався до високої особи. Цілий ранок він прогаяв, марно добиваючись аудієнції. На його щастя, о четвертій годині герцог вийшов прогулятись. Жюльєн побачив, що він вирушив пішки, і, не вагаючись, наблизився до нього й попросив милостині. Підійшовши до високої особи на два кроки, він витяг з кишені годинник маркіза де Ла-Моля і показав його з багатозначною міною.

— ідіть вслід за мною на віддалі, — сказав герцог, не дивлячись на нього.

Відійшовши на чверть льє, герцог раптом зайшов у маленьку кав'ярню. В одній з кімнат цієї мізерної корчми Жюльєн мав честь переказати герцогові напам'ять усі свої чотири сторінки. Коли він закінчив, йому сказали:

— Повторіть усе спочатку і говоріть повільніше. Герцог щось записав.

— Ідіть пішки до дальшої поштової станції. Залишіть тут вашу коляску й ваші речі. Доберіться до Страсбурга, як уже зможете, ї двадцять другого числа (а це було десяте) будьте о пів на першу в цій самій кав'ярні. Звідси вийдіть через півгодини. Мовчіть!

Це було все, що почув Жюльєн. Але цього було досить, щоб його охопило найпалкіше захоплення. «Ось як, — подумав він, — треба вести справи. Що сказав би цей великий державний муж, якби почув три дні тому отих нестримних балакунів?»

Жюльєн витратив два дні на те, щоб добратись до Страсбурга, де, як йому здавалось, робити було зовсім нічого. Він їхав кружною дорогою і зробив чималий гак. «Якщо цей чортів абат Кастанед мене впізнав, — то він не з таких, щоб загубити мій слід… А з якою насолодою він насміявся б із мене й провалив мою місію!»

Абат Кастанед, начальник конгрегаційної поліції по Щ всьому північному кордону, на щастя, не впізнав його. А страсбурзькі єзуїти, хоч які вони були пильні, й не подумали стежити за Жюльєном, що з орденом на грудях, у синьому сюртуку мав вигляд молодого військового, який дбає виключно про власну персону.

Змушений провести в Страсбурзі цілий тиждень, Жульєн, намагаючись якось розважитись, роздумував про воєнну славу і відданість батьківщині. Чи був він і досі закоханий? Він і сам не знав, він тільки почував, що в його змученій душі панує одна Матильда, як необмежена володарка його щастя і уяви. Йому треба було напружувати всі свої душевні сили, щоб не вдаватися в розпач. Думати про щось, не зв'язане з Матильдою, він просто не міг. Честолюбство, навіть дрібні втіхи марнославства відтягали колись його думки від почуттів до пані де Реналь. Матильда поглинула все, він бачив тільки її у своїх мріях про майбутнє.

І це майбутнє, з якого боку б не глянути на нього, уявлялось Жюльєнові безвідрадним. Це дивне створіння, яке ми бачили у Вер'єрі таким самовпевненим, погордливим, тепер вдалося до іншої крайності — його скромність доходила до безглуздя.

Ще три дні тому він з насолодою вбив би абата Кастанеда, а в Страсбурзі, якби з ним почала суперечку дитина, він визнав би, що рацію мав вона, а не він. Перебираючи в пам'яті всіх своїх суперників і ворогів, які зустрічались в його житті, він тепер приходив до висновку, що винні були не вони, а тільки він, Жюльєн.

Причиною цього було те, що його невблаганним ворогом стала тепер його могутня уява, яка раніше малювала йому в майбутньому такі блискучі успіхи.

Цілковита самотність, на яку приречений мандрівник у чужому місті, ще збільшувала владу цієї похмурої уяви. Яким скарбом був би для нього друг! «Та чи є в світі, — думав Жульєн, — хоч одне серце, яке билося б для мене? І навіть, якби я мав друга, чи не змушувала б мене честь вічно мовчати?»

Сповнений смутку, роз'їжджав він верхи по околицях Келя, містечка на березі Рейну, увічненого Дезе і Гувідном Сен-Сіром. Німецький селянин показував йому струмочки, стежки, острівці на Рейні, прославлені мужністю цих великих полководців. Жюльєн держав лівою рукою повід, а в правій розгорнуту чудову карту, яка прикрашає собою «Мемуари маршала Сен-Сіра». Раптом веселий вигук примусив його підвести голову.