Ернест Хемінгуей - Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання

Я вигріб на середину озера. Напевне, ми були вже зовсім близько від кордону, і я не хотів, щоб нас гукнув патруль з прибережної дороги. Я завів човен аж туди, звідки берег було ледь видно, а тоді ще три чверті години гріб під дощем. Одного разу ми знов почули моторний човен, та я придержав весла, аж поки стугін мотора завмер удалині.

— Мабуть, ми вже у Швейцарії, Кет, — сказав я.

— Справді?

— Напевне знатимем тільки тоді, як побачимо швейцарське військо.

— Або швейцарський флот.

— Із швейцарським флотом жарти погані. Мабуть, отой човен, що ми щойно чули, і був швейцарський флот.

— Коли ми вже у Швейцарії, то найперше замовимо розкішний сніданок. У них тут, у Швейцарії, смачнющі булочки, і масло, і варення.

Уже зовсім розвидніло, накрапав дрібний дощик, Вітер, як і перше, дув ззаду, і ми бачили білі баранці, що бігли озером, випереджаючи човен. Тепер я був певен, що ми вже у Швейцарії. Між дерев оддалік від берега стояли селянські будиночки, а трохи далі видніло містечко з кам'яними будинками, кількома віллами на пагорбах та церквою. Я пильно придивлявся до прибережної дороги, чи немає там варти, але нікого не було видно. Тепер дорога підступила до самого озера, і я побачив, як з придорожньої кав'ярні вийшов солдат. На ньому був сіро-зелений мундир і каска, схожа на німецьку. Він мав здорове вгодоване обличчя з вусиками щіточкою. Солдат подивився на нас.

— Помахай йому, — сказав я Кетрін.

Вона помахала рукою, і солдат зніяковіло усміхнувся й теж помахав у відповідь. Тепер я гріб помалу. Ми вже порівнялися з містечком.

— Мабуть, ми давно переїхали кордон, — сказав я.

— Треба переконатись напевне, любий. Нам ні до чого, щоб нас завернули з кордону.

— Кордон далеко позаду. Мабуть, тут у них митниця. Я майже певен, що це Бріссаго.

— А тут не може бути італійців? Адже на митницях завжди є і ті, і ті.

— Тільки не під час війни. Не думаю, щоб вони пускали італійців через кордон.

То було дуже гарне містечко. Біля причалу стояло багато рибальських човнів, а на жердинах були розіпнуті сіті. Сіявся дрібний листопадовий дощик, але все довкола було веселе й чисте навіть під дощем.

— То, може, пристанемо й поснідаєм?

— Гаразд.

Я наліг на ліве весло й підгріб до самого берега, а тоді повернув човен боком до причалу й пристав. Поклавши весла на дно човна, я вхопився за залізне кільце, ступив на мокре каміння й опинивсь у Швейцарії. Потім припнув човна й подав руку Кетрін.

— Вилазь, Кет. Прекрасне відчуття.

— А валізи?

— Хай полежать у човні.

Кетрін зійшла на берег, і тепер ми обоє були у Швейцарії.

— Яка мила країна, — сказала вона.

— Чудова, правда ж?

— Ходімо снідати!

— Ну хіба не чудова країна, скажи? А як приємно відчувати її під ногами!

— У мене так затерпли ноги, що я під ними майже нічого не відчуваю. Але загалом країна прекрасна. Любий, чи ти усвідомив, що ми вже тут, а не в тому клятому краї?

— Авжеж. Та ще й як. Зроду нічого так добре не усвідомлював.

— Поглянь на ці будинки. Яка гарна площа, правда ж? А отам ми можемо поснідати.

— А дощик який приємний! В Італії ніколи такого не буває. Веселий дощик.

— I ми вже тут, любий! Ти розумієш, ми вже тут!

Ми зайшли в кав'ярню і сіли за чистий дерев'яний столик. Ми були сп'янілі від збудження. До нас підійшла премила чепурна жінка у фартушку й спитала, чого нам принести.

— Булочок з варенням і кави, — сказала Кетрін.

— Вибачайте, але тепер війна, і булочок немає.

— Тоді хліба.

— Я можу підсмажити вам грінки.

— От і добре.

— А мені ще яєчню.

— Скільки яєць для пана?

— Троє.

— Кажи четверо, любий.

— Четверо яєць.

Жінка пішла. Я поцілував Кетрін і міцно стиснув їй руку. Ми дивились одне на одного, розглядалися довкола.

— Як тут гарно, любий, правда ж?

— Чудово, — сказав я.

— Ну й нехай нема булочок, — сказала Кетрін. — Я мріяла про них цілу ніч. Але нема, то й нема. I так добре.

— Мабуть, нас скоро заарештують.

— Пусте, любий. Доти ми встигнемо поснідати. А після сніданку нехай собі заарештовують. Та й нічого вони нам не зроблять. Я британська громадянка, ти американець, обоє люди поважні.

— Ти маєш паспорт?

— Авжеж. Ой любий, не треба про це говорити. Радіймо із свого щастя.

— Я вже й так радію, що далі нікуди, — сказав я.

Гладка сіра кішка з настовбурченим китицею хвостом підступила до нашого столика й, муркочучи, почала тертись об мою ногу. Я нахилився і погладив її. Кетрін щасливо усміхнулася до мене.