Ернест Хемінгуей - Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання

Я лежав на помості платформи поруч з накритими брезентом гарматами й був мокрий, перемерзлий і голодний. Зрештою я перевернувся й ліг на живіт, поклавши голову на руки. Поранене коліно немовби задерев'яніло, одначе весь час перед тим воно мені не дошкуляло. Робота Валентіні показала себе якнайкраще. З його коліном я пройшов пішки половину шляху відступу й проплив чималий відтинок Тальяменто. То таки справді було його коліно. Друге коліно було моє. Коли лікарі докладуть рук до твого тіла, воно після того вже наче й не твоє. А от голова була моя, і нутро моє. Там, усередині, лютував голод. Я відчував, як він геть вивертає мені нутрощі. Голова була хоча й моя, але непридатна до діла: думати вона не могла, а тільки згадувати, та й то не дуже багато.

Я міг згадувати Кетрін, але знав, що збожеволію, коли думатиму про неї, ще не маючи певної надії побачити її знов, отож я постановив собі не думати про неї, хіба тільки трішечки про неї, хіба тільки в такт неквапливому стукотінню вагонних коліс, при тьмяному світлі, що проходить крізь брезент, і я лежу з Кетрін на голому помості платформи. Твердо лежати на голому помості платформи, ні про що не думаючи, тільки відчуваючи, надто довго бувши в розлуці, у мокрій одежі, і поміст раз по раз ледь здригається, і так тужно й самотньо на душі, і одежа на тобі геть мокра, і тільки твердий поміст за дружину.

Не можна любити поміст вантажної платформи, ані гармати в брезентових чохлах, що пахнуть змащеним металом, ані брезент, крізь який просочується дощ, хоча й дуже хороше лежати під брезентом разом з гарматами; але ти любиш когось іншого, кого — тепер ти це знаєш — годі й уявити собі там поруч з тобою; і тепер ти бачиш усе дуже чітко й відчужено, а втім, не так відчужено, як чітко та байдуже. Бачиш усе байдуже, лежачи отак на животі, бувши свідком того, як одна армія відступала, а друга сунула вперед. Ти покинув на загин машини й своїх людей, як ото старший у відділі великого магазину покидає довірені йому товари під час пожежі. Тільки твої товари не були застраховані. А тепер ти вибув з гри. Ти не маєш більше ніяких обов'язків. Якщо після пожежі в магазині розстрілювати старших за те, що вони говорять з акцентом, з яким говорили завжди, то нема чого й сподіватись, що вони повернуться туди, коли магазин відкриють знов. Вони можуть пошукати й іншої роботи — якщо тільки є якась інша робота і якщо їх не заскочить поліція.

Гнів змило в річці разом з будь-якими обов'язками. Власне, все воно скінчилося ще тоді, коли отой карабінер схопив мене за комір. Я залюбки скинув би з себе й форму, хоч і не надавав великої ваги зовнішнім проявам. Зірочки з френча я здер, але тільки задля зручності. То не була справа честі. Я не мав серця ні на кого. Просто я вибув з гри. Я зичив їм усім тільки добра. Серед них були й добрі люди, й хоробрі люди, й розважливі та розумні, і вони заслуговували на це. Але мене все воно більш не обходило, і я бажав лиш одного: щоб той клятий поїзд швидше доїхав до Местре, де я попоїм і перестану думати. Мені доконче треба перестати думати.

Піані скаже там, що мене розстріляли. У розстріляних обшукують кишені й забирають документи. Моїх документів там не буде. Можливо, вирішать, що я потонув. Цікаво, яке повідомлення надішлють у Штати. Помер від ран та інших причин. Милий боже, як хочеться їсти. Цікаво, як там священик. I Рінальді. Він, мабуть, у Порденоне. Якщо вони не відступили ще далі. Що ж, тепер я вже ніколи його не побачу. I нікого з них не побачу. Те життя скінчилося. Навряд чи в нього сифіліс. Та й, зрештою, кажуть, не така вже то страшна хвороба, якщо її вчасно виявлено. Одначе він тривожиться. Я теж тривожився б. Кожен тривожився б.

Я створений не на те, щоб думати. Я створений, щоб їсти. Атож, їсти. Їсти, пити і спати з Кетрін. Може, й цю ніч. А втім, ні, неможливо. Ну, тоді завтра, і добра вечеря, і простирала, і ніколи нікуди не їхати, хіба що разом. Мабуть, таки доведеться, і вже скоро. Вона поїде. Я знав, що вона поїде. Коли ми поїдемо? Про це ще треба подумати. Сутеніло. Я лежав і думав, куди ми поїдемо. Місць було багато.

Я зіскочив з поїзда у Мілані, коли він рано-вранці, ще вдосвіта, сповільнив швидкість, під'їжджаючи до вокзалу. Я перейшов колії, поминув якісь будівлі й рушив вулицею. Одна кав'ярня була вже відчинена, і я зайшов випити кави. Там пахло раннім ранком, витертим пилом, ложечками в склянках з кавою і мокрими кружальцями, що їх залишають склянки з вином. Господар стояв за прилавком. За столиком сиділо двоє солдатів. Я став біля прилавка й випив склянку кави із скибочкою хліба. Кава була сіра від молока, і я позбирав молочну піну скоринкою. Господар поглянув на мене.