Ернест Хемінгуей - Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання

— Що це таке? — запитала вона офіціанта й показала на довгий кістяк великої рибини, що був тепер звичайним собі сміттям, і його скоро мав понести геть відплив.

— Tiburon [60] Tiburon — акула (ісп.). ,— сказав офіціант. — Одна акула… — Він хотів пояснити, що сталося.

— А я й не знала, що в акул такі гарні, досконалої форми хвости.

— Я теж не знав, — мовив її супутник.

А нагорі, в своїй хатині при дорозі, старий знову спав. Він спав так само долілиць, і біля нього, пильнуючи його сон, сидів хлопець. Старому снилися леви.

— Найцікавіше те, що мені зовсім не боляче, — сказав він. — Отак і знаєш, коли воно починається.

— Справді не боляче?

— Анітрохи. Єдине, що мене турбує,— це дух. Тебе, напевне, аж верне.

— Годі-бо, прошу.

— Онде, поглянь — сказав він. — Що їх так сюди вабить — видовище чи дух?

Його похідне ліжко стояло в затінку розлогої мімози, і, сягаючи оком поза тінь, на залиту сонцем долину, він бачив трьох великих птахів, що зухвало порозсідалися віддалік, а ще з десяток їх кружляло в повітрі, і тіні їхні раз у раз мелькали на землі.

— Вони позліталися того ж дня, як зіпсувалась машина, — сказав він. — А оце сьогодні вперше сіли на землю. Спочатку я пильно додивлявся, як вони ширяють у небі: думав, згодиться колись для оповідання. Та тепер смішно про це й казати.

— Ну годі вже, прошу тебе, — мовила вона.

— Та я ж нічого, — відказав він. — Просто легше стає, коли говориш. Я зовсім не хочу тебе засмучувати.

— Ти ж знаєш, не це мене засмучує. Я не маю ані хвилини спокою, бо нічим не можу тобі зарадити. А по-моєму, ми могли б якось полегшити становище, доки прилетить літак.

— Або доки він не прилетить.

— Ну скажи, будь ласка, що мені зробити. Я ж напевне можу що-небудь зробити.

— Можеш відтяти мені ногу, і воно має спинитись, хоч я й не вірю. Або можеш мене застрелити. Ти ж тепер добре стріляєш. Я тебе навчив, правда?

— Прошу, не кажи такого. А може, я б тобі почитала?

— Що?

— Що-небудь із того, що ми маємо з собою, чого ще не читали.

— Не можу я того слухати, — сказав він. — Краще розмовляти. Ми сваримося, і час минає швидше.

— Я не сварюся. Я не хочу сварок. Не треба більше сваритися. Хоч які б ми були знервовані. Може, сьогодні вони повернуться з іншою машиною. А може, літак прилетить.

— Я не хочу нікуди їхати, — сказав чоловік. — Та й навіщо — хіба тільки щоб тебе заспокоїти?

— Ти говориш як боягуз.

— Невже не можна дати людині спокійно померти й не ображати її? Чи тобі легше так?

— Ти не помреш.

— Не кажи дурниць. Я вже помираю. Спитай-но отих паскуд. — Він поглянув туди, де сиділи троє величезних бридких птахів, згорбившись і повтягавши лисі голови у настовбурчене пір'я. Четвертий спустився додолу, трохи пробіг з льоту, а тоді перевальцем подибав до тих трьох.

— Їх повно коло кожного табору. Просто ніхто їх не помічає. Ти не помреш, якщо не опустиш руки.

— Де ти таке вичитала? Ну й дурепа.

— Можеш собі думати про когось іншого.

— Боронь Боже, — сказав він. — Я все життя тільки те й робив.

Якусь часинку він лежав тихо, дивлячись крізь мерехтливе повітря над розжареною сонцем долиною туди, де починався чагарник. Там паслося кілька козенят, що видавалися білуватими цяточками на жовтому тлі, а вдалині він побачив табун зебр, зовсім білих проти зелені чагарів. Намети стояли в гарній місцині, під великими деревами коло підгір'я, там була добра вода, ще й зовсім близько — в майже пересохлому джерелі, до якого вранці зліталися куріпки.

— То не хочеш, щоб я тобі почитала? — спитала жінка. Вона сиділа на брезентовому стільчику біля ліжка. — О, вітрець повіяв.

— Ні, дякую.

— Може, приїде машина.

— Мене анітрохи не обходить, приїде вона чи ні.

— Зате мене обходить.

— Тебе обходить бозна-скільки такого, до чого мені байдужісінько.

— Не так уже й багато, Гаррі.

— А що, як ми вип'ємо трохи?

— Тобі може зашкодити. У Блека [61] У медичному довіднику Блека. сказано не вживати алкоголю. Краще не треба.