Ернест Хемінгуей - Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання

— Мабуть, вони забрали добру чверть моєї риби, та ще й найкращий м'якуш, — мовив він. — Нехай би вже усе воно було вві сні, і щоб я ніколи не зловив цієї риби. Мені шкода, рибо, що так сталося. Все пішло шкереберть.

Він замовк і вже й дивитися не хотів на свою рибину. Знекровлена й вимочена у воді, вона скидалася кольором на тьмяне срібло із зворотного боку дзеркала, проте смуги ще видніли.

— Не треба було мені, рибо, запливати так далеко, — сказав старий. — І задля тебе, і задля себе не треба. Ти вже пробач.

«Годі,— спинив він себе подумки. — Подивись-но краще, чи не порізаний шнур, яким прив'язано ножа. А тоді дай раду рукам, бо буде ще й не таке».

— От коли б я мав чим нагострити ножа, — сказав він, обмацавши шнур на держалні весла. — Треба було взяти з собою брусок.

«Тобі багато чого треба було взяти з собою, — подумав він. — Але ти, старий, нічого не взяв. А тепер не час думати про те, чого в тебе нема. Подумай краще, що можна вдіяти з тим, що є».

— Облиш ти свої добрі поради, — мовив він. — Набридло вже.

Затиснувши румпель під пахвою, він спустив у воду обидві руки, а човен тим часом плив собі вперед.

— Та, остання, погризла бозна-скільки м'якуша, — сказав старий. — Зате човен іде тепер куди легше.

Йому не хотілося думати про знівечене черево рибини. Він знав, що за кожним струсом човна акула уривала чималий шмат і що тепер за рибиною тягнувся широченний, мов автострада, слід, який могли почути всі акули в морі.

«Цієї риби людині вистачило б, щоб прожити цілу зиму, — подумав старий. — Ет, не думай ти про це. Відпочивай собі й спробуй дати лад рукам, щоб відборонити хоч те, що від неї лишилося. Дух крові од моїх рук — суща дрібниця, як порівняти з тим, що розходиться по воді. Та й не так уже багато крові з них точиться. А лівій кровотеча навіть на користь — може, корчі не братимуть.

Про що ж мені тепер думати? — запитав він сам себе. — Нема про що. Атож, треба ні про що не думати й чекати на нових акул. Шкода-таки, що все це не сон, — подумав він. — Але хто ж знав? Усе могло бути й добре».

Акула, що наближалася тепер, була теж широкорила і йшла одинцем. Йшла, мов свиня до корита, коли б свині мали таку пащу, в якій вільно могла вміститися людська голова. Старий дав їй час вчепитися в рибу, а тоді вдарив просто в мозок прив'язаним до весла ножем. Та акула, перевертаючись на спину, шарпнулася назад, і лезо ножа вломилось.

Старий сів на місце й узявся за румпель. Не глянув навіть, як акула поволі йде на дно — спершу така ж велика, як на поверхні, потім дедалі менша й зрештою зовсім крихітна. Він завжди спостерігав це видиво, мов заворожений. Та тепер і не глянув.

— У мене ще є ості,— мовив він. — Та з них користі мало. А ще маю двоє весел, румпель і кийок.

«Тепер уже вони мене здолали, — подумав він. — Я надто старий і не можу вбивати акул кийком. Та все-таки спробую битися, поки маю весла, кийок і румпель».

Він знову спустив руки за борт, щоб мокли в солоній воді. Заходив вечір, а старий і далі бачив лише море та небо. Хмари тепер пливли куди швидше, ніж раніш, і він сподівався невдовзі угледіти берег.

— Знесилів ти, старий, — сказав він. — Нутром знесилів. Акули з'явилися знов аж перед заходом сонця. Старий побачив, як їхні брунатні плавці розтинають воду там, де за рибою мав тягтися той широкий слід. Акулам не треба було й винюхувати його. Вони чимдуж гнали поряд просто до човна.

Старий закріпив румпель, прив'язав шкот і нахилився по кийка, що лежав під кормою. То було держално, відпиляне від зламаного весла, завдовжки десь два з половиною фути. Ним можна було вправно орудувати, лише взявшись за кінець однією рукою, бо далі заважало кільце; і старий міцно обхопив кийок правою рукою, не спускаючи з ока акул, що стрімко наближалися до човна. Обидві були galanos. «Треба дати першій добре вчепитися в рибу, а тоді торохнути по кінчику носа або в саме тім'я», — подумав старий.

Обидві акули підпливли до риби водночас, і, побачивши, як ближча до нього розімкнула щелепи й увігнала їх у сріблястий риб'ячий бік, старий високо заніс кийка і щосили молоснув акулу по широкому тім'ю. Він відчув, як кийок влучив у щось туге й пружне. Але відчув і міцну твердінь кістки й тоді вдарив ще раз — по кінчику носа, і акула, відірвавшись від риби, ковзнула у воду.

Тим часом друга вже урвала шмат рибини й тепер примірялася знов, широко роззявивши пащу. Старий встиг побачити в неї на зубах білі клаптики риб'ячого м'якуша, а в наступну мить вона вже ткнулася пащею в рибину й зімкнула щелепи. Він замахнувся і вдарив, але кийок відскочив від акулячої голови, і акула, лише позирнувши на старого, відірвала ще шмат м'якуша. Коли вона хильнулася вбік, щоб проковтнути вхоплене, старий ударив знову, але відчув під кийком ту саму тугу пружність.