Ернест Хемінгуей - Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання

Подеколи в тих човнах хтось озивався. Та здебільшого вони пливли тихо, і чути було тільки удари весел об воду. Залишаючи гавань, човни розходилися на всі боки — кожний рибалка простував туди, де сподівався натрапити на рибу. Старий ще звечора надумав вийти ген у відкрите море, і тепер, залишивши позаду запахи берега, кермував просто на свіжий вранішній дух океану. Вигрібши на те місце, що його рибалки називали великим колодязем, він побачив, як світяться у воді тропічні водорості,— там була несподівана западина завглибшки в сімсот морських сажнів, де у вирі, що утворювався від зіткнення течії із стрімкими урвищами дна, завжди кишіла сила-силенна всілякої риби. Були там величезні скупчення креветок і риб'ячої дрібноти, а в найглибших закапелках часом збиралася безліч каракатиць, що вночі вишгавали на поверхню й ставали здобиччю мандрівної риби.

Було ще темно, але старий відчував, що настає ранок; веслуючи, він раз по раз чув тремтливі звуки, коли летюча риба вихоплювалася з води і, зі свистом розтинаючи повітря своїми твердими крильми, шугала в темряву. Він любив летючих риб — то були його найперші друзі в океані. А от птахів жалів, особливо малих і тендітних морських ластівок, що повсякчас никали над водою, шукаючи поживи, і майже ніколи її не знаходили. Отож старий думав: «Птахам живеться навіть важче, ніж нам, окрім хіба хижаків та ще великих і дужих. Чому їх створено такими маленькими й кволими, як оці морські ластівки, коли океан може бути страшенно жорстоким? Загалом він добрий і прекрасний, але часом стає безжальним, та ще й так зненацька, а всі ці птахи, що літають над ним, і шугають униз за поживою, і кричать своїми тонкими сумними голосами, — надто вже вони тендітні як для моря».

Він завжди подумки називав море la mar, як кажуть по-іспанському ті, хто його любить. І хоч іноді згадують його лихим словом, проте завжди говорять про нього, як про жінку. Дехто з молодших віком рибалок, ті що чіпляли на свою снасть буйки замість поплавців і мали моторні човни, куплені за часів, коли акуляча печінка давала великий зиск, називали його el mar — у чоловічому роді. Вони говорили про нього як про суперника, як про бездушний простір, ба навіть як про ворога. Та старий завжди думав про море як про жінку, про живу істоту, що може й подарувати велику ласку, й позбавити її, а коли й чинить щось лихе чи нерозважне, то лише тому, що така вже її вдача. «Он і місяць розтривожує море так само, як і жінку», — думав собі старий.

Він веслував розмірено, без особливих зусиль, бо добре вмів держати сталу швидкість, та й поверхня океану була гладенька, коли не вважати поодиноких заворотів на течії. Старий кермував за водою, полишивши добру третину своєї роботи на течію, отож, коли почало займатися на світ, він побачив, що доплив куди далі, ніж сподівався за цей час.

«Я цілий тиждень рибалив на глибокому й нічого не піймав, — подумав старий. — Спробую сьогодні там, де ходять косяки макрелі й тунця, — може, серед них попадеться й велика риба».

Не чекаючи, доки зовсім розвидніє, він закинув наживу й поволі пустив човен за водою. Один живець був на глибині десь сажнів із сорок, другий — на сімдесят п'ять, а третій і четвертий зависли в голубій воді за сто й сто двадцять п'ятъ сажнів од човна. Кожний живець стримів головою донизу, насаджений на основу гачка, міцно прив'язаний і зашитий, а решта гачка — його вигин і вістря — була винизана свіжими сардинами. Настромлені крізь обидва ока, вони висіли такою собі гірляндою, і, підпливши до гачка, велика риба не знайшла б на ньому ані найменшої місцинки, що не розливала звабливих пахощів і не збуджувала апетиту.

Хлопець дав старому два невеличкі свіжі тунці, що висіли тепер, мов важки, на найглибших гачках; на інші два старий наживив голубу макрель і жовту умбрицю, що лишилися в нього від учора; проте вони були ще цілком годящі, а добірні сардини додавали їм запаху та принадності. Кожна жилка, завтовшки з чималий олівець, була припнута петлею до гнучкого зеленого вудлища, так що будь-який дотик до наживи мав пригнути кінець вудлища донизу; решта кожної жилки, згорнута двома мотками по сорок сажнів, лежала в човні, а вільний кінець її при потребі можна було приєднати до запасних мотків і в такий спосіб відпустити рибу від човна більш як на триста сажнів.

Тепер старий стежив очима за вудлищами над бортом човна і помалу веслував, пильнуючи, щоб жилки йшли рівно і на потрібній глибині. На той час уже зовсім розвидніло, й от-от мало зійти сонце.