Генріх Манн - Вірнопідданий

— Не судилося діяти? — Дідеріх сопів, наче роздмухував вогонь. — Його величність сказав: «Краще хай загинуть усі наші вісімнадцять армійських корпусів і сорок два мільйони жителів…»

— «Бо там, де німецький орел…» — вигукнув з раптовим піднесенням Бук, і ще несамовитіше: — «Геть парламентські ухвали! Армія — ось наша єдина підпора!»

Дідеріх не поступався перед ним.

— «Ви покликані насамперед захищати мене від зовнішнього і внутрішнього ворога!»

— «Охороняти від орди зрадників!» — кричав Бук. — Банда людей…»

— «… негідних носити ім’я німців!» — підхопив Дідеріх.

І обидва в один голос:

— «Стріляти і рідних, і братів!»

Партнери по танцях, які підживлялися в буфеті, почали прислухатися до їхнього крику; вони поприводили своїх дам, щоб показати їм видовище буйного упою. Навіть гравці в карти заглядали до буфету; і всі дивувалися з Дідеріха та його спільника по чарці, які, хитаючись на своїх стільцях і чіпляючись за стола, з осоловілими очима і вишкіреними зубами кидали один одному в лице владні слова:

— «… ворога, і це мій ворог!»

— «В країні е лише один володар, іншого я не допущу!»

— «Я можу бути вельми суворим!»

Голоси уривалися.

— «Фальшива гуманність!»

— «Ворогів божественного порядку, які не знають батьківщини…»

— «… треба викорчувати до останнього пня!»

Пляшка полетіла в стіну.

— «Знищу!»

— «Порох Німеччини!.. Від ніг своїх!.. Славні дні!»

Крізь юрбу глядачів промайнув хтось із зав’язаними очима: Густа Даймхен, яка мала таким чином знайти собі кавалера. Вона намацала Дідеріхову спину і хотіла його підняти з місця. Він опирався і грізно повторяв:

— «Славні дні!»

Вона зірвала хустку, з острахом глянула на нього і кинулася шукати його сестер. Бук також зрозумів, що час іти звідси. Він непомітно підтримував друга, але не міг перешкодити Дідеріхові, котрий владно випростався, ще раз, хоч з осовілим поглядом, без блиску, обернутися біля дверей до танцюючої юрби, яка вилупила на нього очі.

— Знищу!

Після цього його звели вниз і посадовили до карети.

Коли він опівдні з сильним болем голови зайшов до їдальні, він дуже здивувався, що Еммі з обуренням підвелася і вийшла. Але досить було Магді обережно натякнути йому, і він зразу збагнув, у чому справа.

— Невже я це дозволив собі? Авжеж, я визнаю, там були дами. Є різні способи показати себе справжнім німцем; за приявності дам цей спосіб непридатний. У таких випадках слід, звичайно, уладнати справу найчеснішим і найкоректнішим чином.

Хоч він ледве міг підняти голову, йому було ясно, що треба зробити. Поки ходили по двокінну виїзну карету, він одягнув сюртука, білу краватку і циліндра; потім передав кучерові складеного Магдою списка і поїхав. Усюди він запитував господиню; багатьох одривав від обіду; і, ледве впізнаючи, хто сидить перед ним, чи то пані Гарніш, чи то пані Даймхен, чи то пані Тіц, хрипким з похмілля голосом говорив:

— Я визнаю… Як щирий німець, за приявності дам… Найчеснішим і найкоректнішим чином…

О пів на другу він повернувся і, зітхаючи, сів за обід.

— Справу я владнав.

Післяобідні години Дідеріх присвятив важкому завданню. Він запросив до себе нагору Наполеона Фішера.

— Пане Фішере, — сказав він, пропонуючи йому стільця, — я приймаю вас тут, а не в конторі, бо Сетбіра наші справи не обходять. Мова йде про політику.

Наполеон Фішер кивнув головою, начебто знав це наперед.

Він, очевидно, тепер уже звик до таких інтимних розмов; уже на перше Дідеріхове запрошення він простяг руку до пуделка з сигарами; навіть поклав ногу на ногу.

Дідеріх почував далеко меншу впевненість; він довго сопів, а потім наважився іти до мети не манівцями, а з грубою прямотою. Бісмарк теж так робив.

— Справа в тому, — заявив він, — що я хочу пройти в радники, а для цього мені потрібні ви.

Механік спідлоба глянув на нього.

— І ви мені також, — сказав Фішер. — Бо я також хочу пройти в радники.

— Ну, знаєте! Я був до всього готовий…

— У вас, звичайно, знову в кулаці лежить кілька крон? — І Фішер вишкірив жовті зуби. Він уже більше не ховав посмішки.

Дідеріх зрозумів, що в справі виборів він буде не такий поступливий, як у питанні про покалічену робітницю.

— Справа в тому, пане докторе, — почав Фішер, — що одне місце моїй партії цілком забезпечене. Друге дістануть, певне, вільнодумні. Коли ви хочете провалити їх, вам потрібні ми.

— Це я розумію, — сказав Дідеріх. — Щоправда, за мене й старий Бук. Але його прибічники, може, не такі довірливі, щоб голосувати за мене, якщо я висуну свою кандидатуру як вільнодумний. Буде певніше, коли я домовлюсь і з вами.