Генріх Манн - Вірнопідданий

Раптом він помітив, що пропустив запитання пані фон Вульков і що всі мовчать, чекаючи на його відповідь. Він озирнувся, шукаючи допомоги, але зустрів тільки невблаганний погляд великого портрета: блідий і скам’янілий, в червоному гусарському мундирі, рука при боці, кінчики вусів коло самих очей, і холодно блискаючий погляд через плече! Дідеріх затремтів, похлинувся чаєм, пан фон Бріцен поплескав його по спині.

Якусь даму, що до цього часу тільки старанно їла, почали просити щось проспівати. Всі перейшли до музичної зали, де поділилися на групи. Коло дверей Дідеріх крадькома витяг годинника, але раптом почув за спиною кахикання господині.

— Я знаю, любий докторе, що ваш час належить поважним обов’язкам і що ви офіруєте ним заради нас і нашої легкої, я б сказала, занадто легкої розмови. Мій чоловік чекає на вас, ходімте.

Приклавши пальця до уст, вона пішла вперед коридором, через порожній передпокій… Тихенько постукала. Відповіді не було, і вона боязко подивилася на Дідеріха, який також зніяковів.

— Оттохен, — сказала вона, ніжно притулившися до замкнених дверей.

Кілька секунд вони прислухалися, потім грізний бас прогримів ізсередини:

— Ніяких Оттохенів! Скажи своїм дурням, щоб хлистали чай без мене!

— Він такий заклопотаний справами, — прошепотіла пані фон Вульков, трохи бліднучи. — Боротьба з недобромисними елементами підриває його здоров’я… На жаль, обов’язки господині кличуть мене до моїх гостей, лакей доповість про вас. — І вона спурхнула геть.

Дідеріх довго й марно чекав на лакея. Нарешті з’явився дог Вулькова; величезний і гордий, пройшов він повз Дідеріха і почав дряпатися в двері. Відразу ж ізсередини пролунало: «Шнапс! Сюди!»-після чого пес відчинив двері. Він забув їх зачинити, то ж Дідеріх також дозволив собі прослизнути до покою. Вульков сидів у хмарі диму біля письмового стола, повернувши до дверей свою широченну спину.

— Добридень, пане президенте, — уклонившись, сказав Дідеріх.

— Ти теж уже навчився балакати, Шнапс? — запитав Вульков, не обертаючись. Він склав якийсь папір, повільно закурив нову сигару… «От зараз», — подумав Дідеріх. Але Вульков знову почав писати. Цікавість до Дідеріха виявляв тільки собака. Очевидно, він уважав, що гість тут ще менш доречний, ніж у вітальні, його зневага перейшла у ворожість: вишкіривши зуби, пес обнюхував Дідеріхові штани, — якщо це ще взагалі можна було назвати обнюхуванням. Дідеріх нечутно, як тільки міг, переступав з ноги на ногу, а дог гарчав грізно, але тихо, знаючи добре, що більшого не сміє дозволити собі за приявності хазяїна. Нарешті Дідеріхові пощастило поставити між собою і своїм ворогом стільця, вчепившися за якого, він тепер і крутився то повільніше, то швидше, весь час на сторожі перед стрибками Шнапса. Якось Вульков повернув голову, і Дідеріхові здалося, що він посміхається. Нарешті собаці гра набридла, він підійшов до хазяїна і почав лащитися, потім ліг коло ніг, кидаючи сміливі погляди мисливця на Дідеріха, який втирав піт з лоба. «Підла тварюка!» — подумав Дідеріх, і зненацька все в ньому заклекотіло. Від обурення і гіркого диму йому забило дух і, стримуючи кашель, він думав: «Хто я такий, щоб дозволити так глузувати із себе? Мій останній мастильник не стерпів би цього від мене. Я — доктор! Я — радник! Цей неотесаний мужлай потребує мене більше, ніж я його!» Все, пов’язане із сьогоднішнім візитом, стало перед ним тепер у якнайгіршому світлі. З нього сміялися, це щеня, лейтенант, ляскав його по спині! Ці солдафони і вельможні гиндички весь час балакали про свої безглузді справи, а він сидів як дурень! «А хто годує цю нахабну голоту? Ми!» Його погляди, його почуття — все раптом розпалося в Дідеріхових грудях, і з уламків бурхливо вирвалося полум’я ненависті. «Шкуродери! Шаблебряжчателі! Чванлива наволоч!.. Коли ми покінчимо з усією бандою…» Кулаки стискалися самі собою, в нападі німої люті він бачив усе поваленим, розвіяним: керманичів, армію, чиновництво, всіх носіїв влади і її саму, владу!

Владу, яка топче нас і чиї копита ми цілуємо! Проти якої ми безсилі, бо всі любимо її! Яка в нас у крові, бо покірливість у нашій крові! Ми — атом її, безмежно мала молекула чогось, що вона виплюнула!.. Зі стіни напроти, з-за сизих хмар диму, дивилося її бліде обличчя, залізне, визвірене, блискаюче. Дідеріх у несамовитому самозабутті підняв кулака.

Але тут загарчав пес, а з-під Вулькова пролунав громовий шум, довгий гуркотливий тріск — і Дідеріх злякався. Він не міг зрозуміти, що це був за припадок. Будова ладу, знову споруджена в його грудях, уже тільки ледве-ледве стрясалася. Пан урядовий президент заклопотаний важливими державними справами. Треба дочекатися, поки він зверне увагу на тебе, а потім виявити свої добромисні погляди і налагодити свої справи…