Мольєр - Комедії

І до нікчемного раба свого зійшли, —

Я так би поважав небесну вашу вроду.

Як ще не шанував ніхто нікого зроду,

Тоді за вашу честь не мали б ви страху.

Я б не навів на вас недоленьку лиху.

А всі панки оті, що їх жінки голублять,

Все роблять голосно, порожню славу люблять,

Прилюдно хваляться, що пощастило їм,

Любові кожний знак показують усім.

Довіру зраджують дурними язиками

Й на власний вівтар свій наводять темні плями,

Але такі, як ми, кохають і мовчать,

І тайності чужі ховають під печать.

Ми хочемо самі зістатися в шанобі,

Тому й страху нема укоханій особі.

Хто любить нас, того неслава не торкне —

Ми скрити вміємо заласся потайне.

Ельміра

Я мовчки слухала всі ваші мудрування;

Ви навпростець мені освідчились в коханні.

А що, як я до вас не матиму жалю,

Та й чоловіка ще про все повідомлю?

А як дізнається він про такі зальоти,

Мабуть, любити вас не матиме охоти.

Тартюф

Я знаю, серце в вас злобі недоступне,

І ви за сміливість пробачите мене,

Бо люди немощні; о, в вас не буде гніву

За те, що я не скрив любов мого правдиву.

Погляньте хоч самі на вид свій чарівний,

А в мене ж тіло є, а ще ж я не сліпий.

Ельміра

Хоч інша це могла б не так, як я, прийняти,

Але ж я ласки вам бажаю доказати;

Про це Оргонові я звістки не подам,

За те ж ось річ яку зробити треба вам:

Працюйте зараз же, та щиро, без омани,

На те, щоб стався шлюб Валера та Мар’яни.

Самі ж повинні ви чужих зректися прав,

Що другий через вас заледве не втеряв,

Та ще…

Даміс

Ні, пані, ні, це слід переказати.

Я недалеко був і чув з тієї хати.

Здається, сам господь туди мене привів,

Щоб злодія цього гордоту я зломив,

Щоб міг нарешті він прийнять од мене кару

За нахрап, за свою облесливу машкару.

Нехай же батько мій тепер побачить сам.

Який злочинець тут освідчувався вам.

Ельміра

Дамісе, ні, не так; аби він шанувався

Та ласки нашої достойним показався,

Я обіцяла вже і слова не змилю;

Здіймати бучу я душею не терплю.

З дурниць таких жінки сміятись тільки можуть

І чоловікові спокою не тривожать.

Даміс

Робіть, як знаєте, я вам не бороню,

Але ж і я нехай по-своєму вчиню.

Доволі вже цей пан лукавив та пишався,

Доволі з мене тут злосливо він сміявся!

Давно вже я держу в собі правдивий гнів;

Доволі він у нас безладдя наробив,

Доволі над моїм він батьком верховодив,

Валерові й мені в коханні нашім шкодив.

Нехай же батько зна все чисто, наголо!

Це небо способа тепер мені дало,

Я дякую за цей випадок знаменитий;

Занадто добрий він, щоб з рук його впустити.

Я буду винний сам за пашу всю біду,

Якщо й тепер йому відплати не знайду.

Ельміра

Дамісе!

Даміс

Ні, простіть, я добре розумію…

З ції оказії страшенно я радію.

Даремно будете відраджувать мене,

І помста праведна злочинця не мине.

Чого ще ждати вам? Не буду я баритись

І саме от тепер я можу вдовольнитись.

Даміс

Ви саме в час прийшли, щоб тут від нас почуть

Цікаву річ, яка здивує вас, мабуть.

Ви за свою любов діждалися заплати;

Цей пан уміє вас за ласку шанувати,

І в щирості своїй за все добро, що мав,

Сплямити вашу честь добродій забажав.

Я сам піймав його на цьому місці, тату,

Він пані визнавав любов свою прокляту.

Її душа м’яка і вдача мовчазна,

І скрити це від вас наважилась вона;

Але, по-моєму, це просто необачність,

І не сказати вам — була б до вас невдячність.

Ельміра

Про річ таку дрібну звичайно всі мовчать

І чоловікові спокою не мутять.

Від того наша честь іще не може впасти,

Як боронитися ми вмієм од напасті.

А ви, Дамісе, теж промовчати б могли,

Якби мені ваги хоч трохи надали.

Оргон

Невже це правда все, що чув я? О мій боже!

Тартюф

Так, милий брате, я створіння зле, негоже,

Такого грішника ще в світі не було,

Мізерне серце це гидотою пройшло;

Я все моє життя проводив у болоті,

Кохався над усе в злочинстві та мерзоті,

І бачу я, що бог, усіх моїх гріхів

Не стерпівши, мене скарати захотів.

Хай надають мені ще більш гріхів і бруду, —

Я боронитися не зважусь і не буду;