Болеслав Прус - Лялька

— Привиди… хвороблива уява… нерви!.. — пробурмотів Вокульський.

Такий був один його шлях. В кінці другого він бачив цілком реальну й виразно окреслену мету: панну Ізабеллу. «Я не Христос, аби жертвувати собою задля всієї людськості». «Тоді для початку забудь про Висоцьких», — заперечив внутрішній голос. «Ну, це дурниці! Хоч який я сьогодні збуджений, але ж не треба бути смішним. Допомагатиму, кому чим зможу, але від особистого щастя не відмовлюся, що там і казати…»

В цю мить він опинився перед дверима свого магазину і зайшов усередину.

В магазині була тільки одна купувальниця — висока дама непевного віку в чорному вбранні. Перед нею лежала ціла купа несесерів: дерев’яних, шкіряних, плюшевих і металевих, простих і оздоблених, найдорожчих і найдешевших, а всі продавці услуговували їй. Клейн подавав нові й нові несесери, Мрачевський вихваляв товар, а Лісецький притакував йому рухом рук і бороди. Тільки пан Ігнац кинувся назустріч хазяїнові.

— З Парижа прибули товари, — сказав він Вокульському, — я думаю завтра їх забрати.

— Як хочеш.

— З Москви надійшли замовлення на десять тисяч карбованців на початок травня.

— Я цього сподівався.

— З Радома на двісті карбованців, хурщик просив приготувати товар на завтра.

Вокульський здвигнув плечима.

— Треба раз назавжди покінчити з цими дрібними крамарями, — сказав він, трохи подумавши. — Прибутку на копійку, а претензії величезні.

— Порвати стосунки з нашими купцями?.. — спитав здивований Жецький.

— Порвати з євреями, — стиха підказав Лісецький. — Хазяїн добре робить, що хоче їх позбутися. Інколи аж соромно давати здачу, так від тих грошей тхне цибулею.

Вокульський нічого не відповів. Він сів за свою книгу й удавав, що рахує, але насправді нічого не робив — не мав сили. Він пригадував свої недавні мрії про вщасливлення людства і вирішив, що у нього дуже розладані нерви. «Розігралась у мені сентиментальність і фантазія, — думав він. — А це погана ознака. Я можу зробитись посміховиськом, розоритись…»

Думаючи про своє, Вокульський машинально розглядав незвичайну фізіономію дами, що вибирала несесер. Одягнена вона була скромно, волосся просто зачесане назад.

На її блідому, аж жовтому обличчі заліг глибокий смуток; тонкі затиснені губи пашіли злістю, а в опущених очах поблискував то гнів, то покора.

Говорила вона тихим, лагідним голосом, а торгувалася, як перекупка. Одне було дуже дороге, друге — дуже дешеве; тут вилиняв плюш, там незабаром облізе шкіра, а там он на ріжках проступає іржа. Лісецький розсердився й одступився від неї, Клейн відпочивав, тільки Мрачевський розмовляв з нею, як із знайомою.

В цю хвилину двері магазину відчинилися і в них з’явився ще оригінальніший добродій. Лісецький потім говорив про нього, що він схожий на сухотного мертвяка, у якого вже в труні одросли вуса й бакенбарди. Вокульський помітив, що у добродія якось дурнувато роззявлений рот, а в очах за темними скельцями пенсне прозирає надзвичайна розгубленість.

Добродій увійшов, кінчаючи розмову з кимось, хто залишився на вулиці, але одразу повернувся, щоб попрощатися з ним. Потім знову увійшов і знов вибіг, задираючи голову немов для того, щоб прочитати вивіску. Нарешті він увійшов остаточно, але дверей за собою не зачинив. Раптом він випадково глянув на даму — і в нього злетіло з носа темне пенсне.

— А… а… а!.. — вигукнув він.

Але дама рвучко одвернулася від нього до несесерів і впала иа стілець.

До прибулого вибіг Мрачевський і, двозначно усміхаючись, запитав:

— Чим можемо служити, бароне?..

— Запонки, розумієте, звичайні запонки, золоті або сталеві… Тільки, знаєте, щоб вони мали форму жокейської шапочки і — з хлистом…

Мрачевський відкрив коробку з запонками.

— Води… — простогнала дама кволим голосом.

Жецький налив їй води з графина й подав із співчутливим виразом.

— Вам погано, пані?.. Може, покликати лікаря?

— Мені вже легше, — відповіла дама.

Барон розглядав запонки, демонстративно обернувшись до дами спиною.

— А як ви гадаєте — чи не кращі були б запонки у формі підків? — питав добродій Мрачевського.

— Я гадаю, пане бароне, що вам здадуться й одні, й другі. Спортсмени носять тільки емблеми свого спорту, але люблять різноманітність.

— Скажіть, будь ласка, — раптом звернулась дама до Клейна, — нащо людям підкови, коли вони не мають за що утримувати коней?..

— Отже, будь ласка, — промовив барон, — підберіть мені ще кілька дрібничок у формі підкови…