Болеслав Прус - Лялька

— Вродливий? — відповів Вокульський. — То нехай іде на утримання до якоїсь дами, коли він такий вродливий…

Пан Ігнац одійшов, Клейн з Лісецьким навіть не перезирнулись.

Через годину в магазин прийшов пан Земба, якого Вокульський відрекомендував як нового продавця.

Зембі було років з тридцять; він був майже такий вродливий, як і Мрачевський, але незрівнянно солідніший і тактовніший. Ще до закінчення роботи в магазині він з усіма перезнайомився і навіть завоював симпатію своїх колег.

Пан Жецький відкрив у ньому запеклого бонапартиста, пан Лісецький мусив визнати, що порівняно з Зембою він сам — дуже поміркований антисеміт, а пан Клейн дійшов висновку, що Земба мусить бути щонайменше епіскопом від соціалізму.

В страсну п’ятницю вранці Вокульський пригадав, що сьогодні й завтра графиня Карольова й панна Ізабелла збиратимуть пожертви коло гробу господнього. «Треба туди піти і що-небудь дати, — подумав він і вийняв з каси п’ять золотих півімперіалів [37] Півімперіал — стара російська золота монета вартістю п’ять карбованців. . А втім, я вже надіслав їм килими, співучих пташок, музичну скриньку і навіть фонтан!.. Мабуть, цього вистачить для спасіння одної душі. Ні, не піду».

Проте опівдні йому спало на думку, що, може, графиня Карольова розраховує на його присутність, отож незручно буде не прийти, незручно також дати лише п’ять півімперіалів. Він узяв з каси ще п’ять і всі разом загорнув у тонкий папір. «Правда, — подумав він, — там буде, панна Ізабелла, а їй незручно жертвувати всього десять півімперіалів».

І він знову розгорнув папір, знову доклав десять золотих монет і ще раз подумав: «Іти чи ні?»

— Ні, — сказав він сам до себе, — не братиму я участі в цій ярмарковій доброчинності.

Вкинув згорток у касу й не пішов у п’ятницю в костьол.

Однак в страсну суботу він подивився на справу зовсім з іншого боку. «Чи я здурів? — подумав, він. — Якщо я не піду в костьол, то де ж я її побачу?.. Якщо не грішми, то чим же іншим я зверну на себе її увагу? Мені просто бракує глузду!..»

Але він ще вагався, і аж о другій годині, коли Жецький з нагоди свята сказав зачиняти магазин, Вокульський узяв з каси двадцять п’ять півімперіалів і пішов в бік костьолу.

Проте він не увійшов туди одразу, щось його ніби стримувало. Йому хотілось побачити панну Ізабеллу й одночасно було соромно за свої півімперіали. «Кинути купу золота!.. Як це ефектно в вік паперових грошей і як властиво для скоробагатька!.. Але що ж робити, коли вони сподіваються від мене саме грошей?.. Може, цього навіть мало?..»

Він ходив туди й сюди перед костьолом, не мігши одірвати від нього очей. «Ну, вже йду, — думав він. — Зараз… іще хвилинку… Та що ж це зі мною сталось?.. — додав, відчуваючи, що його розтерзана душа неспроможна без вагання навіть на такий простий вчинок.

Тепер він пригадав, як давно не був у костьолі. «Коли ж це було?.. Коли вінчався — раз… На похороні своєї жінки — другий раз…»

Але й за першим, і за другим разом він не зовсім добре усвідомлював, що круг нього діється; отже, тепер він дивився на костьол, як на щось зовсім нове для себе. «Навіщо ця озія, на якій замість коминів — вежі, в якій ніхто не мешкає, тільки покоїться прах давно померлих?..

Навіщо було витрачати стільки місця й каміння, для кого тут юрить день і ніч світло, чого сюди сходяться юрби людей?..

На ринок ходять за продуктами, в магазини — за товарами, в театр — за розвагами, а за чим сюди?..»

Він мимоволі порівнював величезні розміри будинку з дрібними фігурками віруючих, і йому прийшла в голову дивна думка. Як колись на землі діяли потужні сили, вивергаючи з плоскої рівнини пасма гір, так колись в масах людськості існувала інша незмірна сила, яка створювала отакі будівлі. Дивлячись на них, можна подумати, що в надрах нашої планети жили велетні, які, видобуваючись на поверхню, підважували земну кору й залишали сліди цих зусиль у формі імпозантних печер. «Куди вони прагнули? Мабуть, в інший, вищий світ.

І якщо морські припливи доводять, що місяць — не ілюзія, а реальна дійсність, то чому ж не припустити, що ці споруди доводять реальне існування іншого світу?.. Хіба він з меншою силою притягає до себе людські душі, аніж місяць — хвилі океану?..»

Він увійшов у костьол, і одразу ж його вразило нове видовище. Кілька жебраків і жебрачок благало милостині, за яку господь на тім світі нагородить милосердних. Одні з молільників цілували ноги Христа, розп’ятого римлянами, другі, ще коло порога впавши навколішки, підводили руки й очі вгору, немов бачили там неземне видиво. У костьолі панувала напівтемрява, якої не могло розігнати сяйво десятків свічок у панікадилі. То тут, то там на підлозі видно було невиразні тіні людей, які лежали крижем або схилилися так низько, немов ховали від інших свою смиренну віру. Дивлячись на ці нерухомі тіла, можна було подумати, що душі на якийсь час залишили їх і перелетіли в якийсь кращий світ. «Тепер я розумію, — подумав Вокульський, — чому відвідування костьолу зміцнює віру. Тут усе влаштовано так, що нагадує про вічність» Від заглиблених у молитву тіней його погляд перенісся до світла. Він побачив у різних місцях костьолу накриті килимами столи, а на них підноси, повні банкнотів, срібла та золота, а навколо них у зручних кріслах одягнених в шовки, оздоблених страусячим пір’ям та оксамитом дам в оточенні веселої молоді. Найпобожніші постукували по столах, щоб привернути увагу нових молільників, всі розмовляли й бавились, мов на рауті.