Болеслав Прус - Лялька

Він устав з балок і пішов назад, у місто.

Йдучи Обозною вулицею, він пригадав Висоцького, у якого здох кінь, і йому здалося, що перед ним ціла валка возів із здохлими кіньми, а коло кожного воза хурщик із купою виснажених дітей і жінкою, яка пере білизну тим, хто не має чим за неї заплатити. «Кінь?..» — подумав Вокульський, і серце його чомусь защеміло.

Одного разу в березні, йдучи Єрусалимською Алеєю, він побачив юрбу людей, чорного вуглярського воза, що стояв поперек вулиці навпроти брами, а за кілька кроків від нього — випряженого коня.

— Що тут сталося?

— Кінь зламав ногу, — весело відповів один прохожий з ліловим шарфом на шиї, з руками в кишенях.

Вокульський мимохідь глянув на нещасну тварину.

Сухоребрий кінь з витертими боками стояв прив’язаний до молодого деревця, підібгавши задню ногу. Стояв смирно, дивився на Вокульського скошеним оком і з болю гриз промерзлу гілку. «Чому я саме зараз пригадав того коня? — думав Вокульський. — Чому мені його так жаль?»

Замислившись, він ішов Обозною вгору, відчуваючи, що за ці кілька годин, що пробув коло ріки, в ньому сталася якась зміна. Колись — десять років тому, рік, ще вчора, — проходячи вулицями, він не помічав на них нічого особливого. Вештались люди, проїжджали візницькі екіпажі, магазини гостинно приймали покупців. А тепер у нього з’явилось нове, ніби шосте почуття. Кожна обдерта людина здавалась йому істотою, яка волає про допомогу, і це волання було тим голосніше, що людина нічого не говорила, а тільки тривожно поглядала, як той кінь із зламаною ногою. Кожна бідна жінка здавалася йому прачкою, яка роз’їденими милом руками намагається утримати свою сім’ю на краю злиднів і Занепаду. Кожна виснажена дитина здавалася приреченою на передчасну смерть або на те, щоб день і ніч шпортатися в смітті на вулиці Добрій.

Думав він не тільки про людей. Він відчував тяжку втому коней, що через силу тягли важелезні вози, їх біль у холках, до крові натертих хомутами. Відчував страх собаки, що загубив хазяїна і гавкав на вулиці, і розпач худої суки з обвислим вим’ям, яка даремно бігала від канави до канави, шукаючи поживи для себе і своїх цуценят. Навіть більше — відчував біль дерева з обдертою корою, біль бруку, з якого немов повибивано зуби, вологу на стінах, побитий посуд та подерту одежу.

Йому здавалося, що всі ці речі хворі або поранені, що вони скаржаться: «Дивись, як ми мучимось…» — і що тільки він чує і розуміє їхні скарги. І що ця особлива здатність відчувати чужий біль народилася в ньому лише сьогодні, годину тому.

Дивна річ! За ним уже міцно встановилась репутація щедрого філантропа. Члени добродійного товариства у фраках складали йому подяки за пожертви цій ненаситній організації; графиня Карольова в усіх салонах розповідала про гроші, які він пожертував для сирітського притулку; його слуги та продавці вихваляли його за підвищення плати. Але все це не давало йому ніякого задоволення, бо сам він своїй доброчинності не надавав ніякого значення. Він кидав тисячі карбованців у каси відомчих доброчинців, аби про нього заговорили, зовсім не турбуючись, що станеться з його грішми.

І аж сьогодні, коли він десятьма карбованцями врятував людину від біди, коли ніхто не міг розповідати про його шляхетність, аж сьогодні він узнав, що таке пожертва. Лише сьогодні перед його здивованими очима постав повий, не знаний досі світ — світ злиднів, якому треба допомагати. «Так, але хіба ж я раніш не бачив злиднів?..» — подумав Вокульський.

І пригадав безліч обдертих, виснажених людей, які шукали роботи, сухоребрих шкап, голодних собак, дерев з обдертою корою та поламаними гілками. І все це раніш не справляло на нього ніякого враження. Аж коли глибоке власне горе розорало та заволочило його душу, на цьому удобреному кров’ю та политому невидимими світові слізьми грунті виросла особлива рослина: всеосяжне співчуття до всього — до людей, до тварин і навіть до речей, які заведено називати мертвими. «Доктор сказав би, що в моєму мрзку утворилася нова клітина або з’єдналося кілька старих, — подумав він. — Так, але що ж далі?..»

Досі у нього була тільки одна мета — познайомитися з панною Ізабеллою, сьогодні з’явилась друга — вирятувати із злиднів Висоцького. «Це не трудно!..» «Перевести його брата до Скерневиць», — додав якийсь голос. «Дрібниця».

Але за цими двома чоловіками одразу з’явилось кілька інших, за ними ще й ще, потім утворилась величезна юрба обтяжених всілякими стражданнями людей, і, нарешті, перед очима у нього розлився цілий океан людських мук, які треба було в міру сил полегшувати, принаймні не допускати, щоб вони розливались далі.