Болеслав Прус - Лялька

— Іудеї самі до нас приходять…

— Отож-бо! — вигукнув Вокульський. — Євреї приходять до вас або ви приходите до них, а парвеню з християн навіть підступити до вас не може, стільки-перешкод у нього на дорозі… Я дещо знаю про це. Ваші двері так щільно зачинені перед купцем або промисловцем, що їх треба бомбардувати або сотнями тисяч карбованців, або пролазити в щілину, як блощиця… Відхиліть трохи ті двері, то, може, зумієте обійтися без євреїв.

Князь закрив руками обличчя.

— О пане Вокульський, те, що ви говорите, дуже справедливе, але й дуже гірке та жорстоке… Та річ не в цьому.

Я розумію вашу образу на нас, але ж існують певні громадські обов’язки…

— Ну, я не вважаю, що виконував громадський обов’язок, дістаючи з мого капіталу п’ятнадцять процентів на рік. І не думаю, що стану гіршим громадянином, коли задовольнюсь п’ятьма.

— Але ж ми витрачаємо ці гроші, — відповів уже трохи ображено князь. — За них ми даємо людям жити…

— І я витрачатиму. Влітку поїду в Остенде, восени — в Париж, а зимою — в Ніццу.

— Пробачте! Ми даємо жити людям не тільки за кордоном. Мало хіба тутешніх ремісників…

— Чекають плати за свою працю рік і більше, — підхопив Вокульський. — Ми обидва з вами, князю, знаємо таких захисників вітчизняної промисловості, вони були навіть у нашій Спілці.

Князь підхопився з крісла.

— Е-е-е, так не годиться, пане Вогульський! — задихаючись, сказав він. — Правда, у нас немало серйозних вад, всіляких гріхів, але жодного з них ми не вчинили вам…

Ви користувались нашою підтримкою… пошаною.

— Пошана! — вигукнув, сміючись, Вокульський. — Невже, князю, ви гадаєте, що я не розумів, від чого та пошана залежала і яке місце мені було відведено між вами? Пан Шастальський, пан Нівінський, навіть… пан Старський, який ніколи нічого не робив і невідомо, відкіля брав гроші, користувались у вас пошаною в десять разів більшою, ніж я. Та що я кажу! Кожен закордонний пройдисвіт легко входив у ваші салони, які мені довелося завойовувати… хоч би тими п’ятнадцятьма процентами на ваші капітали! Це вони, ті люди, а не я, користувались вашою пошаною і незрівнянно більшими привілеями, ніж я… Хоч кожен з названих мною панів нічого не вартий проти швейцара мого магазину, бо він щось робить, а не розкладає суспільство…

— Пане Вокульський, ви кривдите нас. Я розумію, про що ви говорите, і мені соромно, даю вам слово честі… Але ми не відповідаємо за вчинки окремих людей…

— Е, ні! Ви всі відповідаєте, бо ці окремі люди росли серед вас, а те, що ви називаєте вчинком, є лише плодом ваших поглядів, вашого презирства до всякої праці і всяких обов’язків.

— Вашими устами говорить кривда, — відповів князь, збираючись іти. — Кривда зрозуміла, але, мабуть, неправильно адресована… Бувайте здорові. Отже, ви віддаєте нас на поживу іудеям?..

— Я сподіваюсь, що ви порозумієтеся з ними краще, ніж з нами, — іронічно сказав Вокульський.

У князя на очах виступили сльози.

— Я гадав, — схвильовано промовив він, — що ви станете золотим-мостом між нами і тими, котрі… все далі відходять від нас…

— Я хотів бути мостом, але його підпиляли, і він завалився, — відповів Вокульський, кланяючись.

— Значить, ми знову повертаємось в окопи святої тройці!..

— Це ще не окопи… це лише спілка з євреями.

— І це говорите ви?.. — запитав князь, бліднучи. — В такому разі я… не залишуся в тій спілці… Нещасна вітчизна!..

Він кивнув головою і вийшов.

Нарешті відбулося, засідання, яке вирішило долю Спілки для торгівлі з Росією.

Насамперед правління, організоване Вокульським, подало звіт за минулий рік. Виявилось, що оборот разів у п’ятнадцять перевищував капітал, який дав не п’ятнадцять, а вісімнадцять процентів прибутку. Члени Спілки були зворушені цим повідомленням і на пропозицію князя вшанували вставанням правління і відсутнього Вокульського: Потім узяв слово адвокат Вокульського і повідомив, що його клієнт через хворобу відмовляється не тільки від участі в правлінні, а й взагалі виходить із Спілки. Всі давно вже були готові до цього повідомлення, проте воно справило гнітюче враження.

Скориставшись паузою, князь попросив слова й повідомив, що в зв’язку з виходом Вокульського він також залишає Спілку. Після цього він одразу пішов із зали засідань, сказавши по дорозі одному з своїх приятелів:

— Я ніколи не мав нахилу до комерції, а Вокульський — єдиний чоловік, якому я міг довірити честь свого імені.

А як нема його, то мені теж нічого тут робити.