Болеслав Прус - Лялька

Шуман також твердив, що величезна більшість людей — звірі, але не вірив у їхнє краще майбутнє і нікому не прищеплював такої надії. Він вважав, що рід людський уже приречений на вічне становище худоби, за винятком євреїв, яким приділялася роль щуки серед карасів. «Добра мені філософія!» — думав Вокульський.

Проте відчував, що в його зраненій душі, немов у свіжій ріллі, песимізм Шумана швидко пускає коріння. Відчував, що в ньому гасне не тільки любов до панни Ізабелли, а й обурення проти неї. Бо якщо вся людськість складається з худоби, то яка ж рація закохуватись в якусь одну худобину або гніватись на неї за те, що вона худобина — безумовно, не краща й не гірша за інших. «Пекельне його лікування! — повторював він. — Але хто його знає, чи не найрадикальніше?.. Я катастрофічно збанкрутував з своїми поглядами; але хто мені поручиться, що Гейст також не помиляється в своїх або що не матиме рації Шуман?.. Жецький — худобина, Ставська — худобина, Гейст — худобина, я сам — худобина… Ідеали — це розмальовані ясла, в яких лежить намальована трава, не спроможна нікого наситити! То нащо ж жертвувати собою задля одних або закохуватися й других?.. Просто треба вилікуватись, а потім пригощати себе по черзі полендвицею та гарними жінками і запивати вином… Інколи що-небудь прочитати, інколи куди-небудь виїхати, послухати концерт та так і дожити до старості!»

За тиждень до засідання, яке мало вирішити долю Спілки, Вокульського відвідувало все більше людей. Приходили купці, аристократи, юристи, і всі умовляли його не кидати головування і не наражати на небезпеку установу, яку він сам створив. Вокульський приймав відвідувачів з такою крижаною байдужістю, що вони навіть не мали охоти викладати йому свої аргументи. Він казав їм, що хворий, стомлений, а тому виходить зі Спілки.

Відвідувачі залишали його без надії; проте кожен визнавав, що Вокульський справді тяжко хворий. Він дуже схуд, на запитання відповідав коротко й різко, а в очах його палав гарячковий блиск.

— Зажерливість його підірвала! — казали купці.

За кілька днів до остаточного строку Вокульський викликав свого адвоката і попросив його повідомити спільників, що, згідно з умовою, він забирає свій капітал і виходить із Спілки. Хто хоче — може зробити те саме.

— А гроші? — спитав адвокат.

— Для них вони вже приготовлені в банку. А в мене свої порахунки з Сузіним.

Адвокат вийшов від нього збентежений. Того ж дня до Вокульського завітав князь.

— Я чув неймовірні речі! — почав князь, тиснучи Вокульському руку. — Ваш адвокат поводиться так, ніби ви й справді маєте покинути нас…

— А ви, князю, думали, що я жартую?..

— Ні, але… Я гадаю, що ви просто побачили в нашому договорі щось невигідне для себе…

— І торгуюсь, щоб змусити вас підписати другий, який зменшить ваші проценти і збільшить мої доходи… — підхопив Вокульський. — Ні, князю, я виходжу цілком серйозно.

— Отже, ви підводите своїх спільників…

— Чому? Ви ж самі, панове, уклали зі мною договір лише на рік і самі зажадали, щоб не більш як через місяць після ліквідації Спілки кожен член її міг протягом місяця забрати свій капітал. Така була ваша неодмінна умова. Я ж порушую договір тільки тим, що повертаю гроші не через місяць, а негайно після ліквідації Спілки.

Князь упав у крісло.

Спілка залишиться, але замість вас до неї вступлять іудеї, — сказав він тихо.

— Це вже ваше діло.

— Євреї в нашій спілці!.. — зітхнув князь. — Вони навіть на засіданнях говоритимуть по-єврейськи… Нещасна країна! Нещасна мова!..

— Нічого страшного в цьому нема, — зауважив Вокульський. — Більшість наших спільників має звичай говорити на засіданнях по-французькому, і з мовою нічого не сталося, то не зашкодить їй і кілька фраз по-єврейськи.

Князь зашарівся.

— Але іудеї, пане Вокульський… чужа раса! А тепер якраз проти них починається якась ворожнеча…

— Це нічого не означає. І зрештою, хто вам боронить зібрати потрібні капітали, як це зробили євреї, і доручити їх не Шлангбаумові, а якому-небудь християнському купцеві?

— Ми не знаємо такого, якому можна було б довірити.

— А Шлангбаума ви знаєте?..

— До того ж у нас немає досить здібних людей. Вони продавці, а не фінансисти.

— А я чим був? Теж продавцем і навіть офіціантом у ресторані, а проте Спілка давала передбачений прибуток.

— Ви — виняток.

— Відкіля ви знаєте, що не могли б знайти таких самих винятків за прилавками та конторками? Пошукайте.