Болеслав Прус - Лялька

Він сів, і карета рушила.

— Що це означає?.. — вела далі пані Вонсовська. — Вигляд у вас жахливий, ви вже скоро десять днів як не були у Бельці… Ну, кажіть же що-небудь!..

— Мені нічого казати. Я не хворий і не думаю, щоб панні Ізабеллі потрібні були мої візити.

— А якщо вони потрібні?

— Я ніколи щодо них не помилявся, а тепер — менш, ніж будь-коли.

— Ну, ну, шановний пане… давайте говорити одверто. Ви ревнивий, а це знижує авторитет мужчини в очах жінки. Ви розсердились за Молінарі…

— Помиляєтесь, пані. Я настільки не ревнивий, що зовсім не перешкоджаю панні Ізабеллі вибирати поміж мною і Молінарі. Я розумію, що у нас з ним однакові права.

— О, пане Вокульський, це вже занадто! — обурилась пані Вонсовська. — Що ж виходить: коли один з вас удостоїв честі божествити жінку, то їй уже не можна розмовляти з іншими?.. Не сподівалась я, щоб такий Чоловік, як ви, трактував жінку ніби приспанку в гаремі. Зрештою, чого ви хочете? Коли б навіть Бельця кокетувала з Молінарі, ну, то й що з того? Тривало це один вечір і скінчилось таким погордливим прощанням з боку Бельці, що аж ніяково було дивитись.

Вокульському одразу полегшало.

— Дорога пані, не будемо удавати, що ми не розуміємо одне одного. Ви знаєте, що для закоханого мужчини жінка — святиня, олтар. Правильно чи ні, але так воно є. Отож, коли перший-ліпший авантурник наближається до цієї святині, як до стільця, і поводиться з нею, як із стільцем, а святиня майже захоплена такою поведінкою, то… — ви розумієте?.. — починаєш думати, що той олтар справді — тільки стілець. Я зрозуміло висловився?

Пані Вонсовська відкинулась на подушки сидіння.

— О, пан Вокульський, аж надто зрозуміло!.. Але до б ви сказали, якби кокетування Бельці було лише невинною помстою, власне, пересторогою.

— Кому — пересторогою?

— Вам. Адже ви весь час цікавитесь пані Ставською?..

— Як? Хто це сказав?..

— Припустімо, очевидці: пані Кшешовська, пан Марушевич…

Вокульський вхопився за голову.

— І ви цьому вірите?

— Не вірю, бо Охоцький запевнив мене, що там нічого немає; але чи заспокоїв хто-небудь так само Бельцю і чи могла б вона задовольнитись цим — то інша річ.

Вокульський взяв її за руку.

— Дорога пані! — прошепотів він. — Беру назад усе, що я сказав про Молінарі. Клянусь, що я шаную панну Ізабеллу і що найбільшим моїм нещастям є моє нерозважне слово… Аж тепер бачу, як я ганебно поводився…

Він був у такому розпачі, що пані Вонсовській стало його жаль.

— Ну, ну, — сказала вона, — заспокойтеся, не треба перебільшувати. Слово честі (хоч у жінок, кажуть, честі нема), що все те, про що ми з вами говорили, залишиться між нами. А втім, я певна, що сама Бельця пробачила б вам цей спалах… Це було негарно, але… закоханим пробачається ще й не таке.

Вокульський поцілував її в обидві руки, а вона одразу видерла їх у нього.

— Будь ласка, не залицяйтеся до мене, бо для закоханої жінки мужчина — олтар… А тепер злазьте з карети і йдіть отуди, до Бельці, і…

— І що, пані?

— І визнайте, що я умію тримати слово.

Голос її затремтів, але Вокульський не помітив цього.

Він вискочив з карети й побіг до дому пана Ленцького, навпроти якого вони якраз проїжджали.

Коли Миколай відчинив йому двері, він сказав повідомити про себе панну Ленцьку. Вона була сама і прийняла його відразу, розчервоніла від збентеження.

— Ви так давно не були у нас, — промовила вона. — Може, ви хворіли?

— Гірше, — відповів він, не сідаючи. — Я тяжко й безпідставно образив вас…

— Ви, мене?

— Так, пані, образив вас підозріннями. Я був у Жежуховських на концерті, — промовив він здавленим голосом, — і пішов, навіть не попрощавшись з вами… Далі я не хочу розказувати, але почуваю, що ви маєте право не приймати мене, оскільки я не оцінив вас… насмілився підозрівати…

Панна Ізабелла пильно подивилась йому в вічі й, подаючи руку, сказала:

— Прощаю… сідайте.

— Не поспішайте прощати, бо це може посилити мою надію…

Вона задумалась.

— Ах, боже мій, що ж тут вдієш? Коли це для вас так важливо, то що ж… надійтесь!..

— І це ви кажете, панно Ізабелло?..

— Мабуть, так судилося, — відповіла вона, усміхаючись.

Він палко поцілував її в руку, якої вона йому не боронила, потім одійшов до вікна і зняв щось з шиї.

— Прийміть, будь ласка, від мене оцю дрібничку, — сказав він і подав їй золотий медальйон з ланцюжком.

Панна Ізабелла з цікавістю стала розглядати його.

— Дивний подарунок, правда ж? — сказав Вокульський, відкриваючи його. — Ви бачите оцю пластинку, легеньку, як павутиння?.. Уявіть собі, що це дорогоцінність, якої не знайти в жодній скарбниці світу. Це зерно великого винаходу, що може змінити долю людства. Хто його знає, чи не постануть з цієї пластинки повітряні кораблі. Але не про неї зараз мова. Віддаючи її вам, я віддаю в ваші руки і свою майбутність…