Болеслав Прус - Лялька

Ще два дні панна Ізабелла вважала великого скрипаля жертвою заздрості й запевняла себе, що тільки він один заслуговує на її співчуття і що вона його ніколи не забуде.

В цей час Шастальський прислав їй букет фіалок, і панна Ізабелла не без докорів сумління помітила, що Аполлон починає скидатись на Шастальського, а образ Молінарі швидко блякне в її пам’яті.

Десь через тиждень після концерту, коли панна Ізабелла сиділа в сутінках у своїй кімнаті, їй привиділось давно забуте видиво. Ось вона з’їжджає з батьком з якоїсь гори в долину, повну диму й пари. Ось із хмари висувається велетенська рука з картою, на яку пан Томаш дивиться з тривогою й цікавістю. «З ким це батько грає?..» — подумала вона. В цю мить повіяв вітер, і з туману виринуло обличчя Вокульського, також велетенських розмірів. «Рік тому мені привиділось таке саме, — подумала панна Ізабелла, — Що це означає?»

І аж тоді пригадала, що Вокульський уже тиждень як не був у них.

З рауту в Жежуховських Вокульський повернувся додому в незвичайному настрої. Напад шаленства минув і змінився апатичним спокоєм. Цілу ніч Вокульський не спав, але це його не дратувало. Він спокійно лежав, ні про що не думаючи, і лише з цікавістю прислухався до дзвону годинника. Перша… друга… третя.

Другого дня він встав і довго пив чай та знову прислухався до дзвону годинника: одинадцять… дванадцять… перша… Як же воно нудно!

Він хотів щось почитати, але ліньки було йти до бібліотеки по книжку; і він ліг на шезлонгу й почав думати про теорію Дарвіна. «Що таке природний добір? Це наслідок боротьби за існування, в якій гинуть істоти, котрі не мають певних властивостей, і виживають більш життєздатні. Яка ж властивість найголовніша: статевий потяг? Ні, відраза до смерті.

Ті істоти, у яких не було б відрази до смерті, мусили б загинути в першу чергу. Якби найрозумніша тварина — тобто людина — не боялася смерті, вона не носила б кайданів життя. В староіндійській поезії залишилися сліди існування людської раси, яка не відчувала такої відрази до смерті, як ми. Ну, і та раса вимерла, а її нащадки стали або невільниками, або аскетами.

А що таке відраза до смерті? Безумовно, інстинкт, який грунтується на помилковому переконанні. Є особи, у яких викликають огиду миші, хоч це зовсім невинні створіння, або навіть суниці — дуже смачні ягоди. (Коли ж то я їв суниці? Ага, в кінці минулого року в Заславку… Цікава місцевість той Заславек; хотів би я знати, чи жива ще удова Заславська і чи є у неї відраза до смерті?..)

Бо що таке страх смерті?.. Обман почуттів! Умерти — це означає ніде не бути, нічого не відчувати, ні про що не думати. В скількох же місцях мене нема зараз: в Америці, в Парижі, на місяці, нема навіть у моєму магазині, — і це мене зовсім не турбує. А про скільки речей я не думав хвилину тому і про скільки не думаю зараз? Думаю лише про якусь єдину річ і не думаю про мільярд інших речей, і це мене зовсім не обходить.

То що ж може бути прикрого в тому, що, не бувши в мільйоні місць, тільки в якомусь одному, не думавши про мільярд речей, тільки про якусь одну, я перестану бути і в цьому єдиному місці та думати про єдину тільки річ?

Страх смерті — це справді найкумедніший самообман, який уже стільки віків тяжить над людськістю. Дикуни бояться грому, грюкоту вогнепальної зброї, навіть дзеркала, а ми, нібито цивілізовані люди, боїмося смерті!..»

Він устав, підійшов до вікна, виглянув на вулицю і з посмішкою став спостерігати людей, які кудись бігли, віталися одні з одними, супроводили дам. Він придивлявся до їх різких рухів, зацікавленості, механічної галантності мужчин, звичного кокетування жінок, байдужих фізіономій візників, до їхніх стомлених коней і не міг позбутись думки, що все це життя, повне хвилювання й турбот, є величезна дурниця.

Так він просидів аж до ночі. Другого дня до нього прийшов Жецький і нагадав, що сьогодні перше квітня і що панові Ленцькому треба заплатити дві тисячі п’ятсот карбованців відсотків.

— Ага, справді, — відказав Вокульський. — Ну, то одвези йому.

— Я думав, ти сам одвезеш…

— Щось мені не хочеться…

Жецький покрутився по кімнаті, покашляв, нарешті, сказав:

— Пані Ставська якась зажурена. Може б, ти її навідав?

— Справді, давно я в неї не був. Увечері піду.

Діставши таку відповідь, Жецький уже не гаяв часу. Він дуже чуло попрощався з Вокульським, забіг у магазин по гроші, потім узяв візника й поїхав до пані Місевичової.

— Я забіг на хвилинку, бо у мене важлива справа! — радісно вигукнув він. — Знаєте, пані, до вас сьогодні ввечері прийде Стах… Мені здається (але кажу вам це під величезним секретом), що Вокульський уже остаточно порвав з Ленцькими…