Болеслав Прус - Лялька

Панна Ізабелла спохмурніла.

— Люба Казю, — мовила вона. — Я знаю, в чому річ. Отож скажу тобі раз назавжди, що навіть не думаю зрікатися задля Вокульського моїх симпатій та уподобань.

Шлюб — не в’язниця, а я менш, ніж будь-хто, придатна на роль ув’язненої.

— Ти маєш рацію, а проте чи варто задля примхи зневажати таке почуття?

Панна Ізабелла збентежилась.

— То що ж мені робити?

— Це вже від тебе залежить. Ти з ним ще не зв’язана…

— Ах, так!.. Тепер я розумію… — усміхнулась панна Ізабелла.

Мальборг і Нівінський, що стояли коло вікна, стежили за обома дамами в лорнети.

— Гарні жіночки! — зітхнув пан Мальборг.

— І кожна на свій спосіб, — додав пан Нівінський. — Котру б ти хотів?

— Обох!

— А я Ізабеллку, а потім… Вонсовську.

— Як вони горнуться одна до одної, як усміхаються!.. І все це для того, щоб дратувати нас. Хитрі вони, оці жінки.

— А насправді вони можуть одна одну ненавидіти.

— Ну, принаймні не в цю хвилину, — закінчив Нівінський.

До дам, що походжали по кімнаті, наблизився Охоцький.

— Чи й ви, кузене, також у змові проти мене? — запитала панна Ізабелла.

— У змові? Ніколи! З вами, пані, я можу воювати тільки відкрито.

— «Пані»? «Воювати відкрито»?.. Що це означає? Адже війни провадяться для того, щоб укласти вигідний мир!

— Це не мій спосіб.

— Справді? — усміхнулась панна Ізабелла. — Ну, то закладемося, що ви, кузене, складете зброю. Я вважаю війну вже оголошеною.

— Ви її програєте, кузино, і навіть там, де розраховували на цілковиту перемогу, — урочисто відповів Охоцький.

Панна Ізабелла спохмурніла.

— Бельцю, — шепнула їй графиня, що проходила повз неї, — їдьмо.

— Ну, як, Молінарі обіцяв? — так само тихо спитала панна Ізабелла.

— Я його зовсім не запрошувала, — спогорда відповіла графиня.

— Чому, тітонько?

— Він справив неприємне враження.

Якби панну Ізабеллу повідомили, що Вокульський загинув через Молінарі, великий скрипаль нічого не втратив би в її очах. Але те, що він справив погане враження, дуже вразило її.

Вона попрощалася з ним холодно, майже спогорда.

Хоч знайомство панни Ізабелли з Молінарі тривало лише кілька годин, він дуже зацікавив її.

Коли вона пізно ввечері повернулася додому й подивилась на свого Аполлона, їй здалося, що Мармуровий божок деякими рисами й поставою скидається на скрипаля.

Згадавши, що статуетка часто змінювала образ, вона почервоніла. Аполлон якийсь короткий час схожий був навіть на Вокульського. Проте вона скоро заспокоїлась, вирішивши, що всі дотеперішні зміни були помилковими, а сьогоднішня — остання і якщо Аполлон міг кого-небудь уособлювати, то тільки Молінарі.

Вона не могла заснути, в серці її змагались найсуперечливіші почуття: гнів, страх, цікавість і знемога. Часом вона навіть дивувалась, пригадуючи, як нахабно поводився скрипаль. З перших же слів він заявив, що вона — найкраща з жінок, яких він знав; ідучи з нею до столу, він палко притиснув до себе її лікоть і сказав, що любить її.

А під час вечері, незважаючи на присутність Шастальського й панни Жежуховської, так настирливо шукав під столом її руки… Що ж їй залишалось робити?..

Таких бурхливих почуттів вона не зустрічала ще ніколи. Він справді мусив покохати її з першого погляду, покохати шалено, на смерть. Хіба він не шепнув їй на вухо (що навіть змусило її встати з-за стола), що без вагання віддав би життя, аби провести з нею кілька днів. «І як же він ризикував, говорячи такі слова!» — подумала панна Ізабелла. Їй не спадало на думку, що він ризикував тільки тим, що був би змушений залишити товариство до кінця вечері. «Яке почуття!.. Яка жага!..» — повторювала вона в душі.

Два дні панна Ізабелла не виходила з дому й нікого не приймала. На третій день їй почало здаватись, що Аполлон хоч і схожий на Молінарі, але чимось нагадує і Старського. Того ж дня після обіду вона прийняла панів Ридзевського й Печарковського, які розказали їй, що Молінарі вже виїжджає, бо викликав до себе антипатію в усього вищого товариства, що його альбом — шахрайство, оскільки в ньому не вміщено негативних рецензій. Нарешті закінчили тим, що такий посередній скрипаль і вульгарний чоловік тільки в Варшаві міг викликати подібні овації.

Панна Ізабелла була обурена і нагадала Печарковському, що не хто інший, а саме він вихваляв артиста. Пан Печарковський здивувався і послався на свідоцтво присутнього тут Ридзевського й відсутнього Шастальського, що Молінарі з самого початку не викликав у нього довір’я.