Болеслав Прус - Лялька

— Бач, як підучили!.. — промовила червонопика тітка до старшої.

— Щоб пані була така здорова, як її підучили! — буркнув за нею бас.

— Щоб пан був такий здоровий за мою кривду… — люто відказала тітка.

— А вас, пані, хапко вхопить і чорти в пеклі качатимуть моїм рублем та качалкою, — відповів супротивник.

— Тихо! — крикнув суддя. — Пані Кшешовська, що ви можете сказати суду в цій справі?

— Вислухайте мене, пане суддя! — патетично заговорила баронеса, виставивши ногу наперед. — Після смерті моєї дитини мені залишилась найдорожча пам’ятка — її лялька, яка дуже подобалась оцій пані, — показала вона на Ставську, — і її дочці…

— Обвинувачена бувала у вас?

— Так, я наймала її шити.

— Але нічого їй не заплатила! — гукнув з кінця залу Вірський.

— Тихо! — крикнув на нього суддя. — Ну і що ж?

— Того самого дня, коли ця пані скінчила роботу, у мене пропала лялька. Я думала, що вмру з жалю, й одразу запідозрила її. Передчуття моє здійснилось; через кілька днів мій близький знайомий, пан Марушевич, що живе якраз навпроти неї, побачив у вікно, як ця пані держить в руках мою ляльку і перебирає її в другу сукню, щоб не можна було впізнати. Тоді я пішла до нього на квартиру з своїм адвокатом і побачила в бінокль, що моя лялька справді у цієї пані. Другого дня я пішла до неї, забрала ляльку, яку ви бачите перед собою на столі, й подала скаргу.

— Пане Марушевич, а ви певні, що це та сама лялька, яка була у пані Кшешовської? — спитав суддя.

— Тобто… власне кажучи… я не зовсім певний.

— То нащо ж ви, пане Марушевич, сказали про де пані Кшешовській?

— Власне… я не в тому розумінні…

— Не брешіть, пане Марушевич! — закричала баронеса. — Ви прибігли до мене, сміючись, і сказали, що пані Ставська украла ляльку і що вона на це здатна.

Марушевич став мінитись на обличчі, спітнів і почав переступати з ноги на ногу, що мало бути ознакою великої скрухи.

— Падлюка! — досить голосно промовив Вокульський.

Я помітив, що це зауваження не підбадьорило Марушевича. Навпаки, він ще більше збентежився.

Суддя звернувся до баронесиної служниці:

— У вас була саме ця лялька?

— Не знаю, котра… — прошепотіла дівчина.

Суддя простягнув їй ляльку, але служниця мовчала, тільки кліпала очима та ламала руки.

— О, це Мімі! — гукнула Гелюня.

— Чуєте, пане суддя? — крикнула баронеса. — Дочка свідчить проти матері!

— Ти знаєш цю ляльку? — спитав суддя Гелюню.

— Знаю! Така сама була у пані баронеси в кімнаті…

— Але це та сама?

— Ні, не та… У тієї була сіра сукня й чорні туфельки, а в цієї туфельки жовті!..

— Ну, гаразд… — пробурмотів суддя, кладучи ляльку на стіл. — Пані Ставська, що скажете ви?

— Цю ляльку я купила в магазині пана Вокульського.

— А скільки ви за неї заплатили? — засичала баронеса.

— Три карбованці.

— Ха-ха-ха!.. — зареготала баронеса. — Ця лялька коштує п’ятнадцять.

— Хто вам продав ляльку? — спитав суддя.

— Пан Жецький, — відповіла вона, червоніючи.

— Що ви скажете, пане Жецький?

От і настав час виголосити мою промову. Я почав:

— Вельмишановний пане суддя!.. З сердечним жалем і здивуванням доводиться мені… Тобто… я бачу перед собою тріумфуюче зло і… значить… упосліджене…

Раптом у мене так пересохло в горлі, що я не міг більше промовити й слова. На щастя, озвався Вокульський:

— Жецький тільки був присутній при купівлі, а продавав ляльку я.

— За три карбованці? — спитала баронеса, блиснувши гадючими очима.

— Так, за три карбованці. Це бракований товар, і нам хотілось позбутися його.

— А мені ви теж продали б таку ляльку за три карбованці? — допитувалась баронеса.

— Ні! Вам уже ніколи нічого не продадуть у моєму магазині.

— Чим ви можете довести, що ця лялька куплена в вашому магазині? — спитав суддя.

— Отож-бо! — вигукнула баронеса. — Чим ви доведете?

— Тихо! — крикнув на неї суддя.

— Де ви купили свою ляльку? — спитав Вокульський баронесу.

— У Лессера.

— От я й доведу, — сказав Вокульський. — Такі ляльки ми привозимо з-за кордону в розібраному вигляді: окремо голова і окремо корпуси. Пане суддя, одпоріть, будь ласка, ляльці голову і побачите всередині марку моєї фірми.

Баронеса занепокоїлась.

Суддя взяв ляльку, яка наробила стільки клопоту, надрізав кишеньковим ножиком ліфчик її сукні, потім почав дуже обережно відпорювати голову. Геленка спочатку здивовано придивлялась до цієї операції, потім обернулась до матері й тихо промовила: