Болеслав Прус - Лялька

Звичайно, в залі залунали співчутливі голоси, куховарка пані Ставської заплакала, євреї почали показувати на баронесу пальцями й кахикати. Збентежений суддя перервав засідання і, кивнувши головою Вокульському (відкіля вони знають один одного?), пішов у кабінет, а два поліцейських майже на руках винесли нещасного юнака, який на цей раз справді схожий був на труп.

Аж у передпокої, коли його поклали на лаві, а хтось гукнув, що зомлілого треба облити водою, Паткевич проворно схопився на ноги й сердито закричав:

— Ну, ну! Тільки без дурних жартів!..

Після цього він швиденько одягнув пальто, енергійно натягнув не зовсім цілі калоші і легким кроком залишив приміщення суду на велике здивування поліцейських, підсудних і свідків.

В цей час до Вокульського підійшов якийсь судовий чиновник і сказав, що суддя просить його на сніданок.

Стах вийшов, а пані Місевичова почала кликати мене відчайдушними знаками:

— Ісус! Марія! — сказала вона. — Ви не знаєте, нащо суддя покликав цього найблагороднішого з людей? Мабуть, хоче сказати йому, що справа Геленки безнадійна!

О, в тієї безсовісної баронеси, мабуть, великі зв’язки…

Вона вже виграла одну справу, то виграє й другу. Ох, я нещасна!.. Чи нема у вас, пане Жецький, яких-небудь цілющих крапель?

— Що, вам погано?

— Поки що ні, хоч тут душно… Але я страшенно боюсь за Геленку… Коли її засудять, вона зомліє і може померти, якщо її швидко не привести до пам’яті… Як ви гадаєте, шановний пане Жецький, чи не краще мені кинутись судді до ніг і просити…

— Але ж, пані, все це непотрібно. Наш адвокат казав, що баронеса, може, й хотіла б забрати назад скаргу, та вже пізно.

— Чому ж, ми погодимось! — вигукнула стара дама.

— О, це вже ні! — заперечив я трохи навіть сердито. — Або вийдемо відціля цілком виправдані, або…

— Вмремо, хочете ви сказати?.. О, не кажіть цього… Ви навіть не уявляєте, як прикро в мої літа чути про смерть…

Я одійшов від зажуреної старої і підійшов до пані Ставської.

— Як ви себе почуваєте?

— Чудово, — твердо відповіла вона. — Ще вчора я страшенно боялась, але вже після сповіді з полегкістю зітхнула, а тепер і зовсім спокійна.

Я потиснув їй руку довгим… довгим потиском, як уміють тільки ті, що по-справжньому люблять, і побіг до своєї лави, бо Вокульський, а за ним і суддя увійшли в зал.

Серце моє калатало, як молот. Я озирнувся навкруги.

Пані Місевичова сиділа з заплющеними очима й, мабуть, молилась; пані Ставська була дуже бліда, але спокійна: баронеса нервово бгала свій салоп, а наш адвокат, поглядаючи на стелю, тамував позіхи.

В цю мить і Вокульський глянув на пані Ставську, і хай мене чорти візьмуть, коли я не помітив у його погляді так невластивого йому розчулення!..

Ще зо два таких процеси, і я певен, що він закохався б у неї на смерть.

Суддя кілька хвилин щось писав, а скінчивши, оголосив, що зараз буде розглядатись позов Кшешовської проти Ставської про крадіжку ляльки.

Потім він запросив обидві сторони і їх свідків вийти на середину.

Я стояв коло лав для публіки, і мені чути було розмову двох тіток: одна з них, молодша й червонопика, пояснювала старшій:

— Бачите, пані, ота красуня вкрала у отієї дами ляльку…

— Було на що злакомитись!

— Що ж ти зробиш. Не кожному рублі та качалки красти…

— Сама ви, пані, рублі крадете, — озвався за ними чийсь бас. — Не той злодій, що відбирає свою власність, а той, хто дав п’ятнадцять карбованців завдатку та й вважає, що вже купив…

Суддя все писав, а я пригадував собі промову, яку вчора приготував на оборону пані Ставської і на зганьблення баронеси. Але всі вирази і звороти переплутались у мене в голові, тому я знову став роздивлятися кругом.

Пані Місевичова й досі нишком молилась, а Маріанна, що сиділа позад неї, плакала. У Кшешовської посіріло обличчя, вона прикусила губу й опустила очі; але кожна зборка її одежі дихала злістю… Коло неї стояв, опустивши очі на підлогу, Марушевич, а за ним баронесина служниця, така перелякана, немов її мали вести на ешафот…

Наш адвокат тамував позіхи, Вокульський стискав кулаки, а пані Ставська поглядала на всіх з таким лагідним спокоєм, що якби я був скульптор, то взяв би її за модель для статуї ображеної невинності.

Несподівано Гелюня, не слухаючи умовлянь Маріанни, вибігла на середину залу і, схопивши матір за руку, тихо спитала:

— Мамо, нащо отой пан тебе сюди покликав?.. Я тобі щось скажу на вушко: мабуть, ти пустувала, і тепер тебе поставлять в куток…