Болеслав Прус - Лялька

Кілька останніх років пан Томаш нікуди не виїздив з Варшави, бо на те, щоб з’являтись при дворах, уже бракувало грошей. Зате його квартира стала осередком вищого світу й була ним доти, поки не розійшлась поголоска, що пан Томаш прогайнував не тільки своє майно, а й посаг панни Ізабелли.

Першими повтікали женихи, за ними дами, у яких були бридкі дочки, з рештою пан Томаш порвав стосунки сам і обмежив свої знайомства виключно ріднею. Але коли й серед рідні помітив певне охолодження, він зовсім зрікся товариства й навіть, — як домовласник, записався до купецького клубу, чим дуже обурив багатьох шановних осіб.

Там хотіли обрати його головою, але він не погодився.

Тільки його дочка ще бувала у старої тітки графині Карольової та в кількох її приятельок, а це знову стало приводом для поголоски, ніби у пана Томаша ще є майно і що він порвав з товариством почасти через дивацтво, а почасти через те, щоб випробувати справжніх друзів і вибрати дочці чоловіка, який любив би її не за посаг, а задля неї самої.

Таким чином навколо панни Ізабелли знову почала збиратися юрба поклонників, а на столику в її будуарі — купа візитних карток. Проте прийомів для гостей не влаштовували, з чого вони, зрештою, не дуже й обурювались, бо розійшлась третя поголоска, що дім пана Томаша буде продано з торгів.

Цього разу в товаристві сталося замішання. Одні твердили, що пан Томаш явний банкрут, другі готові були заприсягтися, що він приховав майно, аби забезпечити щастя своїй одиначці. Кандидати в чоловіки та їхні родичі мучились непевністю. Щоб нічим не ризикувати та нічого не втрачати, вони віддавали належне вроді панни Ізабелли, не нав’язуючись занадто, й нишком залишали в її домі візитні картки' благаючи бога, аби їх не запросили перш, ніж з’ясується ситуація.

Про візити-відповіді пана Томаша не було й мови. Таку поведінку виправдували його екстравагантністю і жалобою за покійним Віктором-Еммануїлом.

Тим часом пан Томаш удень проходжався по Алеях, а ввечері грав у клубі в віст. Обличчя його завжди було таке спокійне, а постава така велична, що поклонники його дочки не знали, що й думати. Найрозважливіші вичікували, а сміливіші знову почали дарувати її ніжними поглядами, тихими зітханнями або тремтячими потисками руки, на що вона відповідала холодною, а часом гордовитою байдужістю.

Панна Ізабелла була незвичайно гарна. Все «в ній було оригінальне й досконале. Зріст вище середнього, ідеально струнка постать, пишне світле волосся з попелястим відтінком, рівний носик, напіврозкриті вуста, зуби, як перли, руки й ноги — гідної подиву краси. Особливе враження справляли її очі — часом темні й замріяні, часом іскристі від веселощів, часом ясно-сині й холодні, як крига.

Надзвичайна була гра її обличчя. Доли вона говорила, говорили її вуста, брови, ніздрі, руки, вся її постать, а найбільше очі, якими вона, здається, прагнула перелити свою душу в слухача. А коли слухала, здавалось, вона хоче випити душу з оповідача. Її очі вміли голубити, пестити, плакати без сліз, палити й морозити. Інколи здавалося, що в пориві ніжності вона обніме якогось щасливця і схилить йому на плече голову; та коли щасливець уже танув від раювання, вона робила якийсь невловимий рух, даючи зрозуміти, що схопити її неможливо, що вона вислизне, або одіпхне, або просто скаже лакеєві випровадити поклонника за двері…

Цікавим явищем була душа панни Ізабелли.

Якби її хто-небудь серйозно запитав: що таке світ і що таке вона сама, панна Ізабелла, безумовно, відповіла б, що світ — це зачарований сад, а вона — богиня або німфа, втілена в людську подобу.

Панна Ізабелла від колиски жила в світі краси, і не тільки в світі надлюдськім, але — надприроднім. Спала вона в пухових перинах, одягалась у шовки та мережива, сиділа на м’яких різьблених меблях з ебену та палісандру, пила з кришталю, їла з срібла та фарфору, дорожчого за золото.

Для неї не. Існувало ніякої пори року, тільки безнастанна весна, повна лагідного світла, живих квітів та пахощів.

Не існувало й пори дня, бо часом цілі місяці вона лягала спати о восьмій ранку, а обідала о другій годині ночі. Не існувало також географічних відмінностей, бо в Парижі, Римі, Відні, Берліні чи Лондоні вона знаходила тих самих людей, ті самі звичаї, ті самі меблі, навіть ті самі страви: супи з водоростей Тихого океану, устриці з Північного моря, рибу з Атлантики або Середземного моря, дичину з усіх країн, фрукти з усіх частин світу. Для неї не існувало навіть сили ваги, бо стільці їй підсували, тарілки подавали, її саму на вулицях везли, на сходах підтримували, на гори виносили на руках.