Болеслав Прус - Лялька

— Майже. Хочеш подивитись?.. Отут фарфор. Зверни увагу…

— Потім… Дай мені книгу.

— Прибутків?

— Ні, боржників.

Жецький відкрив конторку, дістав книгу й підсунув крісло. Вокульський сів і, переглянувши список, зупинився на одному прізвищі.

— Сто сорок карбованців, — прочитав він. — Ну, це небагато…

— Хто ж то? — запитав Ігнац. — А… Ленцький…

— Панні Ленцькій також відкрито кредит… дуже добре, — бубонів далі Вокульський, нахилившись над книжкою, немов запис був невиразний. — Ага… ага… позавчора взяла гаманця… Три карбованці?.. Це, мабуть, дорого…

— Зовсім ні, — озвався пан Ігнац, — гаманець прекрасний, я сам вибирав.

— З яких це? — байдуже спитав Вокульський і закрив книгу.

— З тієї он полиці. Бачиш, які гарненькі?

— Вона, мабуть, довго перебирала їх… Кажуть, вона перебірлива…

— Зовсім не перебирала, нащо їй було перебирати? — відповів Ігнац. — Подивилась оцього…

— Оцього?..

— А хотіла взяти отого…

— Отого? — шепнув Вокульський, беручи в руки гаманця.

— Але я порадив їй іншого, схожого на отой…

— А знаєш, це таки гарненька річ.

— Той, що я вибрав, був іще кращий.

— Мені він дуже подобається. Знаєш… я візьму його, бо мій уже нікуди не годиться…

— Зажди, я знайду тобі кращого, — вигукнув Жецький.

— Та нехай. Покажи інші товари, може, я ще що-небудь візьму.

— Запонки ти маєш? Галстук, калоші, парасольку…

— Дай мені парасольку, ну… і галстук. Сам вибери.

Я сьогодні буду єдиним покупцем і до того ж заплачу готівкою!

— Дуже добра звичка, — радо відповів Жецький. Він швиденько дістав галстук з шухляди і парасольку з вітрини й подав Вокульському. — Зі знижкою, що належиться тобі, як співробітникові закладу, заплатиш сім карбованців. Чудова парасолька. Дрібниці.

— Ну, що ж, повернемось до тебе? — сказав Вокульський.

— Не оглядатимеш магазину? — спитав Ігнац. — Ах, що це мене обхо…

— Не обходить тебе твій власний магазин, такий чудовий магазин?.. — здивувався Ігнац.

— Та ні ж бо, як ти міг таке подумати?.. Але я трохи стомився.

— Слушно, — сказав Жецький. — Що правильно, то правильно. Ну, то ходімо.

Позакручувавши газові ріжки і пропустивши Вокульського вперед, він замкнув магазин. В підворітті вони знов побачили мокрий сніг і Павла, який ніс обід.

Пан Томаш Ленцький з дочкою-одиначкою Ізабеллою та кузиною панною Флорентіною жив не в своєму власному домі, а наймав квартиру з восьми кімнат в районі Уяздовської Алеї. Квартира складалася з вітальні з трьома вікнами, кабінету власного, будуара дочки, спальні для себе, спальні для дочки, кімнати панни Флорентіни та гардеробу, крім кухні та приміщення для слуг — старого камердинера Миколая, його жінки, що працювала куховаркою, і покоївки Ганнусі.

Квартира була дуже вигідна: суха, тепла, простора і світла, з мармуровими сходами, газом, електричними дзвінками та водопроводом. Кожна кімната в разі потреби сполучалася з іншими, але також мала окремий хід. Меблів було ні замало, ні забагато, якраз стільки, скільки потрібно, до того ж вони були досить прості й не муляли очей зайвими оздобами. Вигляд буфета збуджував почуття певності, що срібло з нього не пропаде; ліжко викликало думку про спокійний відпочинок достойних людей; стіл міг витримати скільки завгодно потрав та напоїв, на стілець можна було сісти, не боячись, що він зламається, а в кріслі добре було мріяти.

Хто сюди заходив, міг не боятися, що на щось наткнеться або зіпсує. Чекаючи господаря, гість не нудився, бо круг нього було багато вартих уваги речей. До того ж споглядання цих речей, які були зроблені давно й могли служити ще кільком поколінням, створювало якийсь урочистий настрій.

На цьому солідному тлі квартири вигідно вирізнялися її мешканці.

Пан Томаш Ленцький був шістдесятирічний чоловік, невисокий, гладкий і повнокровний. Він носив невеликі білі вуса й таке ж біле, зачесане догори волосся. У нього були сірі розумні очі, велична постава й енергійна хода. На вулиці йому давали дорогу, прості люди казали: «Оце одразу видно, що з панів пан».

І справді, в роду пана Ленцького було чимало сенаторів.

Батько його ще володів мільйонами, а він сам замолоду теж був досить багатий. Проте пізніше частину маєтку поглинули політичні події [17] Автор, напевне, має на увазі січневе повстання, пізніші репресії царського уряду та скасування кріпацтва. , а решту — подорожі по Європі та великосвітське життя. Треба сказати, що пан Томаш до 1870 року часто бував при французькому дворі, а потім при віденському та італійському. Тут Віктор-Еммануїл, зачарований вродою його дочки, дарував його своєю приязню і навіть хотів надати йому графський титул. Отож не дивно, що пан Томаш по смерті великого короля два місяці носив на капелюші жалобний креп.