Болеслав Прус - Лялька

Вокульський зіскочив з коня.

— Ви злізете? — спитав він.

— І не подумаю. Подивіться так.

Вокульський зайшов з правого боку — попруга трималась міцно.

— Та не там… Отут… Тут щось зіпсувалось коло стремена.

Він завагався, проте відкинув її амазонку й засунув руку під сідло. Раптом кров шугнула йому в голову: вдовичка так ворухнула ногою, що її коліно торкнулося щоки Вокульського.

— Ну що?.. Ну що? — нетерпляче питала вона.

— Нічого, — відповів він, — Попруга застебнута і тримається міцно.

— Ви поцілували мою ногу?! — крикнула вона.

— Ні.

Тоді вона ляснула свого коня хлистом і помчала вперед, шепочучи:

— Дурень або камінь…

Вокульський поволі сів на коня. Невимовний жаль стиснув йому серце, коли він подумав: «Чи й панна Ізабелла їздить верхи? І хто їй поправляє сідло?»

Коли він під’їхав до пані Вонсовської, вона зареготала:

— Ха-ха-ха! Ви незрівнянний!.. — а потім заговорила низьким голосом: — В історії мого життя трапився незвичайний день — я зіграла роль жінки Потіфара і знайшла Йосифа!.. [118] За біблійною легендою, Пентефрія, дружина єгипетського вельможі Потіфара, намагалася спокусити його невільника Йосифа Прекрасного. Ха-ха-ха! Одне тільки мене бентежить: що ви не зможете оцінити, як я вмію баламутити голови чоловікам. В таку хвилину сто інших мужчин на вашому місці сказали б, що жити без мене не можуть, що я одібрала у них спокій і таке інше… А ви коротко відповідаєте: «Ні». За це єдине «Ні» вам приготовано в царстві небесному місце серед невинних немовлят. Такий собі високий стільчик з поперечиною спереду… Ха-ха-ха!..

Вона аж погойдувалась на сідлі від реготу.

— І що б ви на тому виграли, коли б я відповів, як інші?

— Здобула б ще одну перемогу.

— А цим що ви виграєте?

— Заповнюю собі пустку життя. З десятка тих, котрі мені освідчуються, вибираю одного, який здається мені найцікавішим, бавлюся ним, мрію про нього…

— А потім?

— Переглядаю новий десяток і вибираю іншого.

— І як часто?

— Хоч би і щомісяця. Що ви хочете, — додала вона, — це кохання нашого віку пари й електрики.

— Авжеж. Навіть нагадує поїзд.

— Летить, як буря, і сипле іскри?

— Ні, їде швидко й набирає пасажирів, скільки може.

— О пане Вокульський!

— Я не хотів образити вас, тільки сформулював те, що почув.

Пані Вонсовська прикусила губу.

Деякий час вони їхали мовчки.

Першою заговорила пані Вонсовська:

— Я вже визначила, хто ви такий: ви педант. Щовечора, не знаю о котрій годині, але, мабуть, не пізніше, як о десятій, ви підбиваєте підсумок денних подій, потім ідете спати, але перед сном уголос проказуєте молитву: «Не забажай жони ближнього твого…» Правда ж?..

— Говоріть, будь ласка, далі.

— Нічого я не буду говорити, бо мені вже надокучила розмова з вами. Наше життя — самі розчарування!.. Коли ми одягаємо першу сукню з шлейфом, коли йдемо на перший бал, коли вперше закохуємось — все здається нам новиною. Але незабаром переконуємось, що все це або вже було, або нічого не варте…

Пам’ятаю, минулого року в Криму їхали ми невеликою компанією якоюсь дикою дорогою, де колись подорожніх перестрівали розбійники. І саме коли ми про це говорили, з-за скелі висувається два чоловіки — татари… «Слава богу, — думаю, — вони, напевне, збираються нас зарізати».

Бо пики у них були жахливі, хоч самі вони, виявилось, люди пристойні. А вони, знаєте, що нам запропонували?

Щоб ми купили у них винограду!.. Подумайте! Я сподіваюсь розбійників, а вони торгують виноградом. Від злості я мало не побила їх, правду кажу! Отож ви сьогодні нагадали мені тих татар… Господиня кілька тижнів тлумачить мені, що ви оригінальна людина, зовсім не схожа на інших, а тим часом я бачу, що ви звичайнісінький педант. Так я кажу?

— Так.

— От бачите, як я знаюсь на людях! Може б, нам ще проїхатись галопом? Або ні, вже не хочеться, я стомилась. Ах, хоч би раз в житті зустріти оригінальну людину…

— Та й що вам з того?

— Ну, він поводився б якось по-новому, говорив би мені нові слова, часом розгнівив би мене до сліз, потім сам смертельно образився б на мене, а потім, натурально, мусив би мене перепрошувати. О, такий закохався б у мене до божевілля! Я так вп’ялася б йому в серце і в пам'ять, що він не забув би мене й у могилі… Оце, я розумію, любов!

— А що б ви дали йому взамін? — спитав Вокульський, якому щохвилини ставало тяжче й сумніше на серці.

— Не знаю. Може б, і я наважилась на якесь безумство…