Болеслав Прус - Лялька

— Як, ви оженились задля грошей? — спитала вдовичка, широко розкриваючи очі.

— Не задля грошей, а для того, щоб дістати роботу й не вмерти з голоду. Я добре знаю той закон, про який говорить пан Старський…

— Ну що? — переможно сказав Старський, дивлячись на бабусю.

— А через те, що знаю, жалію тих, котрі мусять цьому законові коритись, — докінчив Вокульський. — Це, мабуть, найстрашніше нещастя в житті.

— Правду кажеш, — мовила господиня.

— Ви починаєте мене цікавити, пане Вокульський, — сказала пані Вонсовська, простягаючи йому руку.

Панна Евеліиа під час цієї розмови сиділа, низько схилившись над вишиванням. Раптом вона підвела голову і глянула на Старського з таким розпачем, що Вокульський здивувався. Але Старський так само хльоскав хлистом по носку свого черевика, курив сигару й напівглузливо, напівсумно усміхався.

За альтанкою залунав голос Охоцького:

— От бачиш, я ж тобі казав, що пані тут.

— Ну, то вона ж в альтанці, а не в кущах, — відповіла молода селянська дівчина з кошиком в руці.

— От макоцвітна, — буркнув Охоцький, входячи в альтанку і стурбовано поглядаючи на дам.

— Ого, пан Юліан знову приходить до нас в ролі переможця, — сказала вдовичка.

— Але ж, слово честі, я пішов через квітник, щоб коротше… — виправдувався Охоцький.

— І збилися з дороги, як сьогодні вранці, коли везли нас…

— Слово честі…

— Ти вже краще не виправдуйся, а відпровадь мене додому, — сказала господиня.

Охоцький подав їй руку, але обличчя у нього було таке збентежене, а капелюх так смішно з’їхав, що Вонсовська не втрималась і весело зареготала, через що панна Феліція знов почервоніла, а Охоцький кілька разів сердито глянув на вдовичку.

Все товариство звернуло ліворуч і пішло бічною алеєю до службових будівель. Попереду йшла господиня з Охоцьким, за ними дівчина з кошиком, потім удовичка з панною Феліцією, Вокульський, а позаду панна Евеліна з Старським. Коло хвіртки передні загомоніли, і Вокульський в цей час почув за собою тиху розмову:

— Інколи мені здається, що краще б я вмерла… — сказала панна Евеліна.

— Потерпіть, потерпіть… — так само тихо промовив Старський.

Вокульський аж тепер зрозумів, чого все товариство пішло в господарський двір. Назустріч господині вибігла ціла зграя курей, яким вона сипала зерно з кошика. За курми вийшла пташниця, стара Матеушова, і доповіла пані, що в дворі все гаразд, тільки вранці тут низько кружляв шуліка, а опівдні одна курка трохи вдавилась камінцем, але все минулося щасливо.

Оглянувши пташник, господиня пішла подивитись на обори та стайні, де робітники, переважно літні вже люди, доповідали їй про стан справ. Тут Мало не трапилась лиха пригода. Із стайні несподівано вибіг чималий лошак і став перед господинею гопки, але Охоцький вчасно вгамував пустотливу тварину, і господиня почастувала лощака звичною порцією цукру.

— Він вас, бабусю, ще коли-небудь покалічить, — невдоволено сказав Старський. — Де це видано, привчати до таких іграшок лошат, з яких потім виростають коні!

— Ти завжди говориш розсудливо, — відповіла йому господиня, гладячи лошака, який клав голову їй на плече, а потім побіг слідом за нею, так що конюхи мусили завертати його в стайню.

Навіть декотрі корови впізнавали свою хазяйку і вітали її тихим муканням. «Дивна жінка», — думав Вокульський, дивлячись на бабусю, яка вміла викликати до себе любов і тварин, і людей.

Після вечері господиня пішла спати, а пані Вонсовська запропонувала погуляти по парку.

Барон прийняв пропозицію не дуже охоче. Він одягнув тепле пальто, закутав шию хусткою і, взявши наречену під руку, пішов з нею попереду. Про що вони говорили, піхто не знав, але можна було помітити, що вона зблідла, о в нього обличчя взялось червоними плямами.

Десь об одинадцятій всі розійшлися, а барон, покашлюючи, провів Вокульського в його кімнату.

— Ну що, ви вже придивились до моєї нареченої?..

Яка ж вона гарна! Просто весталка, правда?.. А особливо, коли на личку в неї з’явиться вираз якоїсь дивної меланхолії, — ви звернули увагу? Вона така чарівна, що я готовий віддати за неї життя. Нікому б я цього не сказав, але вам скажу: я так божествлю її, що навряд чи насмілюся коли-небудь доторкнутись до неї… Мені хочеться тільки молитись на неї. Просто впав би перед нею навколішки й дивився б, щасливий, їй в очі, аби вона дозволила поцілувати край своєї сукні… Але чи не набрид я вам?

Раптом він так закашлявся, що очі його налилися кров’ю. Віддихавшись, він говорив далі: