Болеслав Прус - Лялька

— А ви, шановний, в які місяці платите?

— А я, вельмишановний, ні в які не плачу, — горлай юнак, погрожуючи кулаком попід нашими носами, — бо я принципово не плачу за квартиру! Кому я повинен платити? За що? Ха-ха! Ач, які розумні!..

Він ще швидше став ходити по кімнаті, пирхаючи від гніву. Потім гордо обернувся до нас спиною, почав дивитися в вікно і свистати.

Мені нарешті урвався терпець.

— Дозвольте вам зауважити, шановний добродію, — сказав я, — що така неповага до договору досить оригінальна. Хтось дає вам квартиру, а ви вважаєте, що йому можна не платити…

— Хто це дає мені квартиру? — скипів студент, сів на підвіконня й почав розгойдуватись сюди й туди, наче хотів викинутись з четвертого поверху. — Я сам зайняв цю кімнату і залишуся в ній доти, поки мене з неї не виженуть. Договори!.. Подумаєш, яке диво! Якщо суспільство хоче, аби я платив за квартиру, то нехай само платить мені за приватні уроки стільки, щоб я мав змогу платити за цю кімнату. Це просто смішно! Я за три щоденних уроки одержую за місяць п’ятнадцять карбованців, за харчі з мене беруть десять карбованців, за прання та послуги — три. А форма, а внески за право навчання? І ще хочуть, щоб я платив за квартиру! Виженіть мене на вулицю, — роздратовано кричав він, — нехай мене спіймає гицель та гепне макогоном по голові!.. На це ви маєте право, але робити мені всілякі зауваження та докоряти я не дозволю…

— Я не розумію, чого ви так хвилюєтесь, — спокійно сказав я.

— Як же мені не хвилюватися! — відповів юнак, все більш розгойдуючись в бік двору. — Якщо суспільство не вбило мене під час мого народження, якщо воно наказало мені вчитися і складати по кільканадцять екзаменів, воно тим самим бере на себе зобов’язання дати мені роботу, яка могла б забезпечити моє існування. А суспільство або зовсім не дає мені роботи, або дає і недоплачує за неї…

Отже, якщо суспільство не додержує договору щодо мене, то з якої речі я маю додержувати його щодо суспільства?

А втім, що тут довго балакати, я принципово не плачу за квартиру, та й усе! Тим більше, що теперішній власник цього будинку не будував його: не випалював цегли, не змішував вапна, не мурував стін, не ризикував звернути собі в’язи. Прийшов з грішми, може, вкраденими, заплатив другому, який також, може, вкрав у іншого, і на цій підставі хоче зробити мене своїм невільником. Це ж знущання із здорового глузду!

— Пай Вокульський, — сказав я, встаючи з стільця, — нікого не обкрадав. Він заробив своє майно тяжкою працею і ощадливістю…

— Та що ви балакаєте! — перебив мене студент. — Мій батько був здібним лікарем, працював день і ніч, заробляв нібито непогано, а заощаджував… аж триста карбованців на рік! А ваш будинок коштує дев’яносто тисяч, отож, щоб його купити, мій батько мусив би жити і виписувати рецепти триста років… Не повірю я, щоб цей ваш новий власник працював цілих триста років…

Від цих висновків у мене голова йшла обертом, а юнак говорив та й говорив:

— Ви можете нас виганяти, будь ласка! Але тоді ви переконаєтесь, як багато втратили. Всі прачки та куховарки в цьому домі посмутніють, а пані Кшешовська вже безборонно слідкуватиме, скільки гостей ходить до сусідів та скільки крупів хто сипле в каструлю… Будь ласка, виганяйте нас!.. Отоді вже панна Леокадія візьметься виспівувати свої гами та вокалізи — зранку сопрано, а після обіду — контральто… І к чорту полетить ваш будинок, в якому нас троє тільки й підтримує порядок!

Ми зібралися йти.

— Значить, ви не будете платити за квартиру? — спитав я.

— Навіть не подумаю.

— Може, почнете платити хоч з жовтня?

— Ні, шановний добродію. Мені вже недовго жити, отож я хочу до кінця додержати хоч одного принципу: якщо суспільство хоче, щоб окремі особи додержували зобов’язань щодо нього, то нехай же й воно додержує своїх зобов’язань щодо окремої особи. Якщо я маю платити комусь за квартиру, то нехай інші платять мені за уроки стільки, щоб на ту квартиру вистачило. Ви розумієте?

— Не все, добродію, — відповів я..

— Нічого дивного, — сказав юнак. — На старість мозок у людини сохне і втрачає здатність сприймати нові істини.

Ми розкланялися з студентом і вийшли. Юнак зачинив за нами двері, але зараз же вибіг на сходи й гукнув:

— І нехай судовий виконавець приведе з собою двох городовиків, бо мене з квартири доведеться виносити…

— Неодмінно, добродію, — відповів я йому з чемним поклоном, подумавши, однак, що не варто виганяти з квартири такого оригінала.