Болеслав Прус - Лялька

Перед тим як іти, питаю Клейна (а він живе в Стаховому домі), як воно там діло. А він замість відповісти тільки взявся за голову.

— Є там який-небудь управитель? — питаю.

— Є, — каже Клейн, скривившись. — Живе на четвертому поверсі, хід з вулиці.

— Годі, — кажу, — годі, пане Клейн!.. (Не люблю я вислухувати чужу думку, поки не побачу всього на власні очі. До того ж Клейн хлопець молодий і міг би зазнатися, побачивши, що старші питають його поради).

Ну, що ж робити… Посилаю відпрасувати мого капелюха за два злотих, про всяк випадок беру в кишеню пістолет і шпацирую десь аж за костьол святого Олександра.

Дивлюсь — ось і він, жовтий чотириповерховий будинок, номер той самий… на табличці вже навіть ім’я та прізвище власника: «Станіслав Вокульський». (Прибити її, мабуть, сказав старий Шлангбаум.)

Заходжу в двір… Рятуйте!.. Тхне в ньому, як в аптеці.

Смітник височить мало не до другого поверху, по всіх рівчаках тече мильна вода. Аж тепер я помітив, що на першому поверсі у флігелі міститься «Паризька пральня», а в ній, бачу, дівки, здоровенні, як двогорбі верблюди. Це мене підбадьорило.

— Двірник! — гукнув я.

Деякий час не видно було нікого, нарешті показалась баба, така гладка і засмальцьована, що я не міг збагнути, як може така кількість бруду міститися по сусідству з пральнею, та ще й «паризькою».

— Де двірник? — питаю її, доторкаючись до капелюха.

— А нащо вам? — буркнула баба.

— Я прийшов від імені власника будинку.

— Двірник сидить у холодній, — відповідає баба.

— За що ж?

— Ото, який ви цікавий! — вереснула вона. — За те, що йому хазяїн нічого не платить.

Добрі мені новини з самого початку!

Після двірника я пішов до управителя, на четвертий поверх. Вже на третьому поверсі почув дитячий плач, ляпаси і верескливий жіночий голос:

— Ах ви, шибеники! Ах ви, махамети! Ось тобі!.. Ось тобі!..

Підходжу — двері відчинені, в дверях якась дама в білій колись кофті спирає паском трьох дітей, аж свище.

— Пробачте, — кажу, — я вам не перешкоджаю?

Побачивши мене, діти повтікали в квартиру, а дама в кофті, ховаючи за спину паска, збентежено спитала:

— Ви, бува, не хазяїн?..

— Не хазяїн, але… прийшов від його імені до вашого шановного чоловіка… Я Жецький..

Дама якийсь час недовірливо дивилась на мене, потім сказала:

— Віцеку, побіжи за батьком на склад… А ви, може, заждете в вітальні?..

Поміж мною і дверима югнув обдертий хлопчик і, вибігши на сходи, ліг животом на поручні й поїхав униз.

А я, почуваючи себе дуже незручно, зайшов у вітальню, головною оздобою якої була канапа з вилізлою на середині волосінню.

— Отак живе управитель, — озвалась дама, показуючи мені на таке саме обшарпане крісло. — Мій чоловік служить нібито у багатих панів, а якби не ходив на вугільний склад та не брав переписувати папери в адвокатів, то дам нічого було б і в рот вкинути. А оце наша квартира, ви тільки гляньте — за три отаких конури ми ще доплачуймо на рік сто вісімдесят карбованців.

Раптом в кухні щось засичало. Дама в кофті вибігла й голосно прошепотіла за дверима:

— Казю, йди в залу та пильнуй за отим паном…

В кімнату увійшла худенька дівчинка, в коричневому платтячку і брудних панчішках. Вона сіла на стільці коло дверей і почала підозріливо й сумно стежити за мною.

От уже ніколи не подумав би, що на старість мене можуть вважати за злодія!

Так ми сиділи хвилин з п’ять, мовчки дивлячись одне на одного, коли раптом на сходах залунав тупіт і крик, і в кімнату вбіг той самий обідраний хлопчик, Віцек, а вслід йому хтось сердито крикнув:

— А, шельмо! Я тобі дам!..

Я догадався, що Віцек, мабуть, таки добрий шибайголова, а той, хто його лає, — рідний батько. І справді, незабаром показався сам пан управитель в поплямованому сюртуку та обтріпаних знизу штанах. Обличчя його заросло сивою щетиною, очі були червоні. Увійшовши, він чемно уклонився і спитав:

— Здається, маю честь говорити з паном Вокульським?

— Ні, добродію, я тільки приятель і уповноважений пана Вокульського…

— Ага, — перебив він мене, простягаючи руку, — я мав приємність бачити вас у магазині… Чудовий магазин! — зітхнув він. — Від таких магазинів постають житлові будинки, а від земельних маєтків — отакі квартири…

— У вас був земельний маєток? — спитав я.

— Та… що там… Ви, мабуть, хочете познайомитись з балансом будинку? — відповів управитель. — Я розкажу вам коротко. У нас тут дві категорії пожильців: одні вже півроку нікому нічого не платять, а другі платять магістратові штрафи або заборгованість за господаря по податках. Причому двірник не одержує плати, дах протікає, поліцейський участок шарпає нас, щоб ми вивезли сміття, один з пожильців подав на нас в суд за підвал, а двоє других судяться за горище… Що ж до дев’яноста карбованців, — додав він збентежено, — які я заборгував шановному панові Вокульському…