Болеслав Прус - Лялька

Продавці сміялися (звичайно, по кутках) з нового хазяїна, а мені було прикро, що Стах так легко розпрощався з своїм героїчним минулим та своїми злиднями. Дивна річ — людська натура: чим менше нахилу маємо ми до мучеництва, тим напрасливіше жадаємо його від інших.

— Бачите, який наш Брут! [91] Брут — перший консул стародавнього Риму, якого вважали взірцем громадських чеснот. — говорили між собою його знайомі. — Продався старій бабі!.. Вчився, будоражив суспільство, і от — на тобі!..

Серед найсуворіших суддів було два претенденти на руку пані Малгожати, яким вона піднесла гарбуза.

Але Стах досить скоро позатикав їм роти, одразу взявшись до роботи. Десь через тиждень після весілля він прийшов о восьмій годині ранку в магазин, зайняв місце покійного Мінцеля за конторкою і почав обслуговувати покупців, наче був не хазяїном, а найманим продавцем.

А вже через рік він зав’язав стосунки з московськими купцями, і це дуже корисно позначилось на торгівлі. Сміливо можна сказати, що під його керівництвом наш оборот потроївся.

Я полегшено зітхнув, побачивши, що Вокульський не думає задарма їсти хліб. Та й продавці перестали глузувати, упевнившись, що Стах не тільки більше за них працює в магазині, а ще й виконує нелегкі обов’язки вдома.

Ми принаймні в свята відпочивали, а йому, бідоласі, доводилось брати жінку під руку і шпацирувати — до обіду в костьол, після обіду в гості, а ввечері в театр.

При молодому чоловікові Малгожата просто переродилась. Вона купила піаніно й почала вчитися грати, найнявши якогось учителя-старика, «щоб. (як вона казала) Стасик не ревнував». Вільний від навчання час вона проводила в нарадах з шевцями, модистками, перукарями та зубними лікарями і з їхньою допомогою день у день ставала кращою.

А яка вона була ніжна з чоловіком!.. Частенько просиджувала в магазині по кілька годин, не зводячи очей з свого Стасюлика. Спостерігши, що серед купувальниць трапляються гарненькі, вона запроторила Стаха за шафи, а до того ще сказала зробити для нього будку, де він і сидів над торговельними книгами, як дикий звір в клітці.

Одного разу в будці щось страшно загрюкотіло. Я кинувся туди, за мною продавці… Боже мій, що ми побачили! Пані Малгожата лежить на підлозі, привалена столом і облита чорнилом, стілець зламаний, Стах злий і збентежений… Ми підвели хазяйку, що хлипала від болю, і з її натяків догадались, що то вона сама наробила такого рейваху, сівши зненацька чоловікові на коліна. Благенький стілець не витримав подвійного тягаря, а хазяйка, падаючи, вхопилась за стіл і звалила його на себе з усім лихом.

Стах надзвичайно спокійно сприймав галасливі прояви подружньої чулості, втішаючись підрахунками та торговельною кореспонденцією. А хазяйка не охолодала, навпаки — розпалювалась щодалі більше, і коли її чоловіченько, знудившись сидіти або в якійсь справі, виходив на вулицю, вона бігла за ним назирці й підглядала… чи не пішов він на побачення!..

Інколи, головним чином взимку, Стах виривався з дому й їхав до знайомого лісника, де цілий тиждень полював та тинявся по лісі. В таких випадках хазяйка вже на третій день виїжджала в погоню за своїм коханим втікачем, ходила за ним по лісовій гущавині й кінець кінцем привозила бідолаху додому.

Перші два роки Вокульський мовчки терпів цей суворий режим. А на третій щовечора почав заходити в мою кімнатку побалакати про політику. Часом, коли ми згадували про минуле, він, урвавши розмову й оглянувшись на всі боки, починав щось нове: «Слухай, Ігнаце…» Але в цю мить, немов по команді, згори прибігала служниця і кричала:

— Пані вас просить!.. Пані хвора!..

І він, бідолашний, тільки махав рукою й ішов до своєї жіночки, так і не сказавши того, що мав казати.

Через три роки такого життя (на яке, власне, не можна було скаржитись) я побачив, що цей сталевий чоловік починає згинатись в шовкових обіймах своєї жіночки. Він поблід, зігнувся, облишив свої вчені книжки, а взявся читати газети і кожну вільну хвилину говорив зі мною про політику. Інколи Стах передчасно виходив з магазину і йшов зі своєю дружиною в театр або в гості, нарешті і в себе запровадив вечірні прийоми, на які сходились старі, як смертний гріх, дами та пенсіонери-чоловіки, що любили грати в віст.

Стах не грав з ними, він тільки ходив коло столиків та придивлявся.

— Стережись, Стаху, — не раз казав я йому, — тобі сорок три роки. В твої літа Бісмарк тільки починав кар’єру.

Такі або подібні зауваження на хвилину будили його. Тоді він сідав у крісло й, підперши голову руками, думав.