Болеслав Прус - Лялька

Оскільки гостинний Махальський вже на сходах кожного зустрічав величезною квартою вина (і доброго вина!), а мене частував особливо старанно, то мушу признатися, що у мене одразу зашуміло в голові, а через кілька хвилин я вже мало що й тямив. Я сів поодаль від компанії в глибокій ніші й чи то уві сні, чи то наяву поглядав на гостей.

Що там діялось, не можу докладно сказати, бо в голові моїй виникали найхимерніші фантазії. Але, здається, пан Леон, як звичайно, говорив про могутність віри, про занепад духу та про потребу самозречення, а присутні голосно й запально погоджувалися з ним. Проте дружний хор поступово вщух, коли пан Леон став тлумачити, що час уже нарешті випробувати цю готовність на подвиг. Мабуть, я був дуже п’яний, коли мені приверзлося, що пан Леон пропонує, щоб хто-небудь з присутніх стрибнув з віадука Новий Світ [88] Прус описує тут таємні збори патріотів під час підготовки польського повстання 1863 року. Зважаючи на царську цензуру, автор говорить алегорично. Цілком зрозуміло, що Леон пропонує не безглуздий стрибок з віадука, а участь в якійсь дуже небезпечній політичній справі. на брук під ним, на що всі до єдиного присутні замовкли, а декотрі поховались за бочки.

— Отже, ніхто не наважується на подвиг?! — крикнув пан Леон, заламуючи руки.

Всі мовчать, немов вимерли.

— Значить, ніхто?.. Ніхто?..

— Я, — відповів голос, якого я не впізнав.

Дивлюсь — коло догоряючої свічки стоїть Вокульський.

Вино Махальського було таке міцне, що в ту хвилину я втратив свідомість.

Після бенкету в підвалі Стах кілька днів не приходив додому. Нарешті прийшов — в чужій одежі, змарнілий, ллє з гордо піднятою головою. Тоді я вперше почув у його голосі якусь тверду ноту, яка й по сей день мене прикро вражає.

З того часу він зовсім змінив спосіб життя. Свою повітряну кулю закинув у куток, де її незабаром заснувало павутиння; бутель для вироблення газів віддав сторожеві на воду, а до книжок навіть не заглядав. Так вони й лежали, ті скарбниці людської мудрості, — одні на полиці, другі на столі, одні закриті, другі розкриті, а він…

Траплялося, що по кілька днів не бував удома, навіть не приходив ночувати; то іноді з’являвся ввечері і, не роздягаючись, лягав на непостелене ліжко. Інколи замість нього приходило кілька душ якихось не знайомих мені людей, що спали на канапі, 'на Стаховому ліжку й на моєму власному, і не тільки не дякували за нічліг, а навіть і te казали, де вони працюють і як їх звати. Часом Стах приходив один, кілька днів сидів у кімнаті без діла й нікуди не виходив, нервував і все прислухався, немов коханець, який прийшов на побачення з чужою жінкою і боїться, коли б замість неї не з’явився її чоловік.

Не думаю, щоб цією жінкою була Малгожата Мінцельова, бо вона ментрежилась, наче її гедзь укусив. З ранку вона облітала зо три костьоли, немов вирішила атакувати милосердного бога з кількох боків. Після обіду у неї відбувались якісь засідання дам, котрі, дожидаючи важливих подій, залишали чоловіків і дітей напризволяще, а самі займалися плітками. А надвечір до неї сходились мужчини, але ці без зайвих балачок відсилали її в кухню.

Отже, не дивно, що при такому розгардіяші в домі у мене також почало каламутитись у голові. Мені здавалося, що в Варшаві стало якось тісно, а всі люди немов потуманіли. Щогодини ми чекали якоїсь несподіваної переміни, проте настрій у всіх був піднесений, а в головах повно було планів.

Тим часом Ян Мінцель, щоб утекти від жінчиного гдирання, з самого ранку йшов на пиво й повертався аж увечері. Він навіть згадав прислів’я: «Раз козі смерть!», яке повторював до кінця свого життя.

Нарешті одного дня Стах Вокульський десь зовсім зник. Аж через два роки я одержав від нього з Іркутськії листа, в якому він просив, щоб я прислав його книжки.

Восени 1870 року (я якраз повернувся від Яся Мінцеля, що лежав уже хворий в ліжку) сиджу я в своїй кім наті після вечірнього чаю, коли хтось стукає в двері.

— Herein! [89] Увійдіть! (Нім.) — кажу.

Рипнули двері… Дивлюсь, стоїть на порозі якась бородата потвора в тюленячому пальті шерстю наверх.

— Ну, — кажу я, — хай мене чорти візьмуть, коли ти не Вокульський!

— Він самий, — відповідає добродій в тюленячій шкурі.

— Во ім’я отця й сина!.. — кажу. — Ти, мабуть, жартуєш? Бо відкіля б ти тут узявся?.. Може, це тільки твоя душа?..

— Та ні, я живий, — каже він, — мені навіть їсти хочеться.

Сказавши це, він скинув шапку, роздягнувся й сів коло свічки. Їй-богу, Вокульський! Борода, як у розбійника, морда, як у Лонгина, котрий проколов нашому господу Ісусу Христу бока, але ж це таки був Вокульський…