Болеслав Прус - Лялька

Коли незвичайний юнак остаточно пішов у кімнату й замкнув на ключ двері, даючи цим зрозуміти, що вважає переговори з нами закінченими, я спинився на сходах і сказав управителеві:

— Я бачу, тут у вас різнокольорові шибки, еге ж?

— Ага, дуже різнокольорові…

— І запорошені.

— Ага, дуже запорошені, — відповів управитель.

— Я думаю, що той юнак таки додержить слова й не платитиме за квартиру?

— Пане Жецький! — вигукнув управитель. — Він ще нічого. Він хоч каже, що не буде платити, то й не платить, а ті два нічого не кажуть — і теж не платять. Це, пане Жецький, незвичайні мешканці!.. Тільки вони одні й не обманюють мене.

Я мимоволі похитав головою, хоч почуваю, що коли б був власником такого дому, то хитав би головою цілі дні.

— Значить, тут ніхто не платить, принаймні не платить регулярно? — спитав я екс-власника земельного маєтку.

— І нема чого дивуватись, — відповів пан Вірський. — В будинку, в якому стільки років квартирну плату одержують кредитори, розпаскудиться найчесніший мешканець. І все-таки у нас є кілька дуже пунктуальних платників, наприклад, баронеса Кшешовська…

— Що?! — вигукнув я. — Ага, баронеса ж живе тут!

Вона навіть хотіла купити цей будинок.

— І купить, — шепнув управитель, — так що, панове, тримайтеся міцно!.. Вона купить, хоч би мала віддати за нього все своє майно, а воно у неї чималеньке. Правда, барон добре його обскуб…

Ми стояли на сходах під вікном з жовтими, червоними та блакитними шибками. Я пригадував образ баронеси, яку бачив лише кілька разів, і завжди вона справляла на мене враження ексцентричної особи. Вона вміє бути побожною і запеклою, покірливою і брутальною…

— Що ж воно за жінка, пане Вірський? — спитав я управителя. — Вона, здається, жінка незвичайна…

— Як усі істерички, — буркнув екс-власник земельного маєтку. — Дочку вона втратила, чоловік її покинув… Кругом скандали!..

— Ходімо до неї, пане Вірський, — сказав я, і ми пішли на третій поверх.

Я відчував таку відвагу, що баронеса не тільки не лякала мене, а навіть ніби вабила.

Та коли ми опинились під дверима і управитель подзвонив, у мене затремтіли коліна. Я не міг зрушити з місця і тільки через те не втік. В одну мить відвага моя десь поділась, бо я пригадав торги… В замку повернувся ключ, двері відхилились, і в них показалось обличчя молодої ще служниці в білому чепчику.

— Хто такий? — спитала дівчина.

— Я, управитель.

— Що вам потрібно?

— Я прийшов з уповноваженим власника будинку.

— А цьому панові чого треба?

— Це і є уповноважений.

— То як же мені про вас сказати?

— Скажіть, — промовив уже роздратовано управитель, — що ми прийшли поговорити про квартиру.

— Ага!

Служниця замкнула двері й пішла. Минуло хвилин зо дві або зо три, поки вона повернулась і, одімкнувши кілька замків, ввела нас у порожню вітальню.

Дивна це була кімната! Меблі, рояль і люстра обвинуті темно-сірими чохлами, навіть тумбочки з статуетками по кутках були прикриті темно-сірими сорочками. Взагалі створювалось враження, що господарі цієї кімнати десь поїхали, залишивши слуг, які дбайливо підтримують у домі порядок.

З-за дверей чути було розмову, яку вели два голоси: жіночий і чоловічий. Жіночий належав баронесі, чоловічий також був мені знайомий, тільки я не міг пригадати, де я його чув.

— Я можу заприсягатися, — казала баронеса, — що він з нею підтримує зв’язок. Позавчора він прислав їй через розсильного букет.

— Гм… гм… — озвався чоловічий голос.

— А ця мерзенна кокетка, щоб обманити мене, викинула букет за вікно…

— Та барон же на селі… так далеко від Варшави, — заперечив чоловічий голос. — Але він має тут приятелів! — вигукнула баронеса. — І якби я вас не знала, то могла б подумати, що й ви були посередником у тих паскудних справах.

— Але ж, пані!.. — запротестував чоловічий голос, і в ту ж мить пролунало два поцілунки, мабуть, в руку.

— Ну, ну, пане Марушевич, без ніжностей!.. Знаю я вас.

Обсипаєте жінку пестощами, поки вам не повірить, а потім розтринькуєте її майно і вимагаєте розводу… «Значить, це Марушевич, — подумав я. — Гарна пара…»

— Я зовсім інакший, — тихіше відповів чоловічий голос, і знову пролунало два поцілунки, безумовно, в руку.

Я глянув на екс-дідича. Він підвів очі до стелі, а плечі — майже до вух.

— От хлюст!.. — шепнув він, показуючи на двері.

— А ви його знаєте?

— Ще б пак!..

— Отже, — говорила баронеса в другій кімнаті, — візьміть оцих дев’ять карбованців, занесіть в костьол Святого Хреста й замовте три молебні, щоб господь напоумив його… Ні, — додала вона, трохи помовчавши, — нехай буде один молебень за нього, а дві панахиди за упокій душі моєї нещасної дівчинки.