Болеслав Прус - Лялька

— Це за ті векселі, про які говорила тітка, що їх у березні хтось викупив?

Пан Ленцький, зупинившись посеред кімнати, клацнув пальцями й вигукнув:

— От тобі й на!.. Про ті я якраз забув, як заорав!..

— Отже, у нас більше боргів, ніж дві-три тисячі?..

— Еге ж, трохи більше… Думаю, тисяч п’ять або шість. Я попрошу шановного Вокульського, він усе влаштує.

Панна Ізабелла мимоволі здригнулася.

— Шпігельман казав, — промовила вона згодом, — що від нашої суми не можна одержати десять тисяч карбованців. Щонайбільше три тисячі, та й то під ненадійну закладну.

— Він правильно казав, — під закладну, але ж торгівля — інша річ. Торгівля може дати тридцять на тридцять…

Та відкіля Шпігельман знає про наші проценти? — зацікавився пан Томаш.

— Я нехотячи сказала йому… — почервонівши, пояснила панна Ізабелла.

— Шкода, що ти йому про це сказала… дуже шкода!..

Про такі речі краще не говорити.

— А хіба в цьому є щось погане? — пошепки спитала вона.

— Погане? Боже борони, нічого поганого! Але завжди краще, коли люди не знають ні розміру, ні джерела чужих доходів. Барон і навіть сам маршалок не мали б репутації мільйонерів і філантропів, якби всі знали їхні секрети.

— Чому ж так?

— Ти ще дитина, — казав трохи збентежений пан Томаш, — ти ідеалістка, а це могло б відштовхнути тебе від них… Але ж ти розумна дівчина. Знаєш, барон тримає якусь спілку з лихварями, а маршалок розбагатів головним чипом на щасливих пожежах і… трохи на торгівлі худобою під час севастопольської кампанії…

— То це такі мої женихи?.. — прошепотіла панна Ізабелла.

— Це нічого не означає!.. Вони мають гроші і великий кредит, а це головне, — заспокоював її пан Томаш.

Панна Ізабелла тріпнула головою, немов одганяючи прикрі думки.

— Значить, папа, ми вже не поїдемо в Париж?

— Чому, дитино моя, чому?

— Якщо ти заплатиш п’ять чи шість тисяч тим євреям…

— Нехай тебе це не лякає. Я попрошу Вокульського, щоб знайшов мені позику на таку суму за шість-сім процентів, і будемо платити за неї якихось чотириста карбованців на рік. Ну, а у нас же десять тисяч…

Панна Ізабелла схилила голову й, тихо перебираючи по столі пальцями, думала.

— Скажи, папа, — запитала вона згодом, — ти не побоюєшся Вокульського?..

— Я?.. — крикнув пан Томаш, ударивши себе кулаком в груди. — Я побоююсь Йоасі, Гортензії, навіть нашого князя і, зрештою, всіх їх разом, але не Вокульського. Якби ти бачила, як він сьогодні обтирав мене одеколоном…

А з якою тривогою дивився на мене!?. Це иайшляхетніша людина, яку я бачив у своєму житті. Він дбає не про гроші, бо що він може на мені заробити, а дбає про мою дружбу… Його мені сам бог послав, та ще й тоді, коли я починаю відчувати наближення старості… а може, й смерті…

Сказавши це, пан Томаш закліпав очима, а по щоках його знову покотилися сльози.

— Папа, ти хворий!.. — вигукнула перелякана панна Ізабелла.

— Ні, ні!.. Це просто спека, роздратовання, а найголовніше — образа на людей. Ти тільки подумай: був у нас хто-небудь сьогодні? Не було нікого, бо думають, що ми все втратили… Йоанна боїться, щоб я не позичив у неї на завтра на обід… Так само й барон та князь. Ну барон, як довідається, що у нас залишилось ще тридцять тисяч, то прийде… задля тебе. Бо подумає,» що коли б одружився з тобою й без посагу, то принаймні не витрачатиме грошей на мене. Але заспокойся: як почують, що ми маємо десять тисяч карбованців доходу на рік, то повернуться сюди всі, а ти знову будеш, як колись, царювати в своєму салоні…

Боже мій, як я сьогодні нервую! — закінчив він, витираючи сльозливі очі.

— Я пошлю за лікарем, папа?..

Батько замислився.

— Ну, це завтра, завтра… А до завтрього воно, може, й само пройде…

У двері хтось постукав.

— Хто там? Що таке? — спитав пан Томаш.

— Пані графиня приїхала, — відповіла з коридору панна Флорентіна.

— Йоася?! — вигукнув пан Томаш з радісним здивуванням. — Вийди до неї, Бельцю, мені треба трохи причепуритися… Ну, от!.. Можу закладатися, що вона вже знає про тридцять тисяч… Піди ж до неї, Бельцю… Миколаю!

Він заметушився, розшукуючи по спальні частини свого туалету, а панна Ізабелла тим часом вийшла й чекала тітку в вітальні.

Побачивши панну Ізабеллу, графиня обняла її.

— Який же милостивий господь, — вигукнула вона, — що послав вам таке щастя! Кажуть, що Томаш взяв за будинок дев’яносто тисяч і твій посаг залишився цілий?.. Ніколи б не подумала…

— Батько сподівався одержати більше, але якийсь єврей залякав конкурентів і купив сам, — відповіла трохи вражена панна Ізабелла.