Болеслав Прус - Лялька

— Так у нас уже нічого нема?.. — прошепотіла вона.

— Як то нічого?.. У нас є тридцять тисяч карбованців, а на них десять тисяч карбованців процентів… Той шановний Вокульський… Я навіть не знав, що є такі шляхетні люди… А якби ти знала, як він сьогодні мене лікував…

— Чому лікував?

— У мене був невеликий припадок від спеки й роздратовання…

— Який припадок?

— Кров ударила мені в голову… але це вже минулося… Підлий жид… Ну, але Вокульський, кажу тобі, це не людина, а просто ангел…

І він заплакав.

— Папа, що з тобою?.. Я пошлю за лікарем!.. — крикнула панна Ізабелла, стаючи навколішки перед кріслом.

— Нічого, нічого… заспокойся. Я тільки подумав, що коли б я вмер, то Вокульський був би єдиною людиною, якій ти могла б вірити.

— Не розумію…

— Ти хотіла сказати, що не впізнаєш мене, правда?..

Тебе дивує те, що я міг би довірити твою долю купцеві?..

Але бачиш, коли в біді одні заповзялися проти нас, а другі залишили нас, він один поспішив нам на допомогу, а може, навіть врятував мені життя… Ми, апоплектики, часом дуже близько проходимо біля смерті… Отож, коли він приводив мене до пам’яті, я й подумав: хто б міг так щиро потурбуватись про тебе? Адже ні Йоася, ні Гортензія і ніхто… Опікуни знаходяться тільки у багатих сиріт…

Панна Ізабелла помітила, що батькові полегшало, встала з колін і сіла на канапі.

— Скажи, папа, яку ж роль ти призначаєш тому опікунові? — холодно спитала вона.

— Роль?.. — повторив пан Ленцький, пильно дивлячись на неї. — Роль… порадника… друга дому… опікуна… Опікуна того хоч невеликого майна, що тобі залишилося б.

— О, з цього погляду я вже давно оцінила його. Він енергійний і відданий нам… А втім, усе це не має значення… — додала вона, трохи помовчавши. — Як же скінчилась справа з будинком?

— Я ж кажу як. Падлюка жид дав дев’яносто тисяч, отже, нам залишилося тридцять. А оскільки шановний Вокульський платитиме мені за них десять тисяч… Тридцять три проценти, уяви собі!

— Як то тридцять три? — перебила панна Ізабелла. — Десять тисяч — це десять процентів.

— Та ні ж бо! Десять від тридцяти — це значить тридцять три проценти. Адже «проценти» означає pro centum — за сто, тобто сота частина, розумієш?

— Не розумію, — відповіла панна Ізабелла, хитаючи головою. — Я розумію, що десять — це є десять, але якщо купецькою мовою десять називається тридцять три, то нехай буде так.

— Бачу, що не розумієш. Я пояснив би тобі зараз, але такий стомлений, що трохи посплю.

— Може, послати за лікарем? — спитала панна Ізабелла, встаючи з канапи.

— Боже борони! — вигукнув пай Томаш і замахав руками. — Якби я звертався до лікарів, то, напевне, вже не жив би.

Панна Ізабелла не наполягала. Вона поцілувала батька в руку і в лоб і пішла в будуар, глибоко задумавшись.

Неспокій про наслідки торгів, що мучив її кілька днів, тепер безслідно зник. Виявляється, у неї ще є десять тисяч карбованців процентів на рік і тридцять тисяч готівки!.. Отже, можна буде поїхати в Париж на виставку, потім, може, в Швейцарію, а взимку знову в Париж. Ні!.. На зиму вона повернеться в Варшаву, щоб відновити прийом гостей. І якщо трапиться якийсь багатий чоловік, не старий і не бридкий (як от барон або маршалок, бр!..), не парвеню і не дурень (може бути навіть дурнем — в їхньому товаристві розумний тільки Охоцький, та й той дивак!)… Якщо трапиться такий чоловік, вона, нарешті, наважиться остаточно… «Носиться папа з тим Вокульським, — думала панна Ізабелла, ходячи по своєму будуару. — Вокульський може бути добрим порадником, управителем, зрештою, опікуном маєтку… Але моїм опікуном може стати тільки князь, до речі, він наш родич і давній друг нашої родини…»

Вона все ходила сюди й туди по кімнаті з схрещеними на грудях руками. І раптом їй спало на думку: чого це батько так розчулився сьогодні з приводу Вокульського?

Якою ж чарівничою силою орудує цей чоловік, що завоював усіх людей з її товариства, а тепер здобув і останню позицію — її батька!.. Батько, пан Томаш Ленцький, плакав! Він, з очей якого від дня смерті матері не скотилася жодна сльоза… «Проте треба сказати, що він — дуже добра людина, — визнала панна Ізабелла в думці. — Россі не був би такий задоволений Варшавою, якби не чуйність Вокульського.

Але моїм опікуном, навіть в разі нещастя, він не буде.

Щодо майна, будь ласка, нехай ним порядкує; але опікуном!.. Батько, мабуть, дуже заслаб, коли йому спадають на думку такі комбінації».

О шостій вечора панна Ізабелла була в вітальні й почула в передпокої дзвінок, а потім нетерплячий голос Миколая: