Болеслав Прус - Лялька

Панна Флорентіна повільно розірвала конверта й почала читати. Поступово цікавість на її обличчі змінилася здивуванням, а потім збентеженням.

— Мені ніяково це читати, — шепнула вона, віддаючи листа панні Ізабеллі.

«Дорога панно Ізабелло! — писала баронеса. — Визнаю, що своєю дотеперішньою поведінкою могла заслужити Вашу неприязнь і накликати на себе гнів милосердного бога, що так дбайливо опікується Вами. Тому я облишаю все, упокоряюсь Вам, дорога пані, і благаю пробачити мені. Бо чим, як не ласкою божою, можна пояснити хоч би появу коло Вас того Вокульського? Простий смертний, як і всі ми грішні, став знаряддям в руках господніх щоб мене покарати, а Вас нагородити. Бо мало того, що він поранив на поєдинку мого чоловіка (якому також нехай бог простить всілякі підлоти, п(о він мені чинив), але ще й купив будинок, в якому упокоїлось моє кохане дитя, і, напевне, збільшить мені квартирну плату. А ви не тільки втішаєтесь моєю поразкою, але ще й одержали на двадцять тисяч більше, ніж той будинок вартий.

Зробіть же ласку, моя дорога, та умовте вельмишановного пана Вокульського (який не знати чого на мене гнівається), аби він продовжив зі мною контракт і не змушував мене своїми надмірними вимогами залишати житло, в якому згасло життя моєї єдиної доньки. Але все це робити треба обережно, бо вельмишановний пан Вокульський з невідомих мені причин не бажає, щоб про цю купівлю стало відомо. Замість купити дім самому (як роблять чесні люди), він не тільки зробив це через підставну особу, лихваря Шлангбаума, але ще й підіслав у суд підставних конкурентів, аби вони нагнали ціну на двадцять тисяч вищу за мою суму. Навіщо йому було робити все це так таємно?

Це, мабуть, краще відомо вам, дороге панство, оскільки ви вклали в його підприємство свій капиталик. Правда, він невеликий, але з ласки божої (що так помітно сприяє вам) та в спритних руках вельмишановного пана Вокульського він принесе вам такі проценти, які компенсують вам дотеперішнє нужденне життя.

Віддаю себе під захист Вашого доброго серця, а наші обопільні стосунки — на справедливість господню. Залишаюсь завжди відданою, хоч і зневаженою вами родичкою і покірною слугою.

Кшешовська».

Панна Ізабелла прочитала й побіліла, як стіна. Вона встала з-за стола, зім’яла листа й підняла руку, немов хотіла кинути його комусь в обличчя. Але раптом злякалася й хотіла кудись бігти або кликати когось на допомогу, проте опанувала себе й пішла до батька.

Пан Лепцький у пантофлях і полотняному шлафроку лежав на канапі й читав «Кур’єра». Він ніжно привітався з дочкою, а коли вона сіла, подивився на неї і сказав:

— Чи тут таке світло, чи мені здається, що сьогодні у панянки поганий настрій?

— Я трохи збентежена.

— Я ж і бачу, але це від спеки. А ти сьогодні, пустунко, — промовив він, з усмішкою насварюючись на неї пальцем, — повинна добре виглядати: той Казик, як мені говорила тітка, і досі ходить женихом…

Панна Ізабелла мовчала, а батько говорив далі:

— Правда, хлопець трохи розбестився, гасаючи по світі, трохи наробив боргів, але ж — молодий, пристойний, ну і був закоханий в тебе до нестями. Йоася сподівається, що Заславська затримає його на селі на кілька тижнів, а все інше залежатиме від тебе… І знаєш, може б, це було й непогано?.. Він знатного роду, а майно якось зліпимо з різних шматочків… До того ж чоловік він світський, бувалий, до певної мірі навіть герой, якщо правда, що об’їхав круг світу…

— Я одержала листа від Кшешовської, — перебила його панна Ізабелла.

— Знову? Що ж та навіжена пише?

— Пише, що наш будинок купив не Шлангбаум, а Вокульський, і з допомогою підставних конкурентів дав за нього на двадцять тисяч більше, ніж він того вартий.

Кажучи це здавленим голосом, панна Ізабелла з тривогою дивилась на батька, побоюючись вибуху гніву. Але пан Томаш тільки встав з канапи і, клацнувши пальцями, вигукнув:

— Зажди!.. Зажди!.. А ти знаєш, що це може бути і правда…

— Як то! — схопилася з стільця панна Ізабелла. — Значить, він насмілився подарувати нам двадцять тисяч, а ти, папа, так спокійно про це говориш?

— Говорю спокійно, бо якби зачекав з продажем, то взяв би не дев’яносто, а сто двадцять тисяч…

— Але ж ми не могли чекати, якщо будинок був призначений на продаж з торгів…

— Саме через те, що не могли чекати, ми й втратили, а Вокульський може чекати, то ще заробить.

Після цього панна Ізабелла трохи заспокоїлась.

— Отже, папа, ти вважаєш, що в цьому було з його боку якесь добродійство? Бо вчора ти так говорив про Вокульського, наче він тебе причарував.