Болеслав Прус - Лялька

Клейн боязко поглянув на всі боки і, бачачи, що за ними ніхто не стежить, почав шепотіти:

— Річ у тім, пане Жецький, що наш хазяїн нібито купує будинок Ленцького; на вимогу кредиторів він має бути проданий завтра з торгів…

— Стах… тобто пан Вокульський купує будинок?..

— Так, так, — підтвердив Клейн, киваючи головою. — Але купує не на своє ім’я, а на ім’я старого Шлангбаума…

Так принаймні говорять в тому домі, бо й я там мешкаю.

— За дев’яносто тисяч карбованців?..

— За дев’яносто. А тому, що баронеса Кшешовська хотіла б купити той будинок за сімдесят тисяч, то вона, напевне, й написала цього листа. Я навіть заклався б, що це вона, бо то баба — справжня відьма…

В магазин зайшов покупець купити парасольку, і Клейн одійшов до нього. У пана Ігнаца в голові закружляли дивні думки: «Коли я, змарнувавши лише один вечір, наробив такого шелесту в магазині, то що ж наробить Стах, коли він цілі дні й тижні марнує на італійський театр і ще невідомо на що?»

Проте він мусив визнати, що з його вини в магазині нічого поганого не сталося і що торговельні справи загалом ідуть дуже добре. Якщо казати правду, то й сам Вокульський, незважаючи на дивний спосіб життя, не занедбує обов’язків голови підприємства. «Але нащо йому хоронити дев’яносто тисяч карбованців в мурах?.. І до чого тут знов оті Ленцькі?.. Невже… Але Стась не такий дурний, щоб…»

Проте думка про купівлю будинку все-таки непокоїла його.

— Спитаю-но я Генріка Шлангбаума, — сказав він, — встаючи з-за конторки.

У відділі тканин маленький, згорблений Шлангбаум, з червоними очима й заклопотаним поглядом, як звичайно, крутився між полицями, скакав по драбині або занурювався з головою в сувоях матерії. Він так призвичаївся до своєї гарячкової роботи, що навіть тоді, коли в магазині не було покупців, раз у раз витягав сувої матерії, розгортав і згортав їх, потім клав на місце.

Побачивши пана Ігнаца, Шлангбаум припинив свою непотрібну працю й витер з лоба піт.

— Нелегко, га? — сказав він.

— А нащо ви перекладаєте це ганчір’я, коли в магазині немає покупців? — спитав Жецький.

— Аякже!.. Якби я цього не робив, то забув би, де що лежить… суглоби б мені позросталися… А потім — я вже звик… У вас до мене якесь діло?

Жецький трохи збентежився:

— Ні… я просто хотів подивитись, як воно тут у вас… — одповів він, почервонівши, наскільки це було можливо в його роки. «Невже й він недовіряє та слідкує за мною? — майнула думка у Шлангбаума, і в ньому закипів гнів. — Батько таки має рацію… Зараз усі цькують євреїв. Скоро доведеться запустити пейси й надіти ярмулку…» «Він щось знає», — подумав Жецький, а вголос запитав:

— Здається… здається, ваш шановний батько купує завтра будинок… будинок пана Ленцького?

— Я про це нічого не знаю, — відповів Шлангбаум, відводячи очі. А в думці додав: «Мій старий купує будинок для Вокульського, а вони думають і, напевне, кажуть: «Дивіться, знову єврей, лихвар, розорив католика, всім панам пана…» «Він щось знає, але не хоче казати, — думав пан Жецький. — Єврей євреєм…»

Пап Ігнац ще трохи покрутився по магазину, що Шлангбаум вважав за дальше слідкування, і, зітхаючи, повернувся на своє місце. «Це жахливо, що Стах євреям довіряє більше, ніж мені…

Але навіщо ж він купує той будинок? Навіщо зв’язується з Лепцьким? А може, не купує? Може, це тільки балачки?»

Він так боявся, що Вокульський вгатить у це нерухоме майно дев’яносто тисяч готівки, що цілий день тільки про це й думав. Була хвилина, коли він просто хотів запитати Стаха, але йому забракло відваги. «Стах, — казав він сам собі, — тепер знається тільки з великими папами, а довіряє євреям. Що йому старий Жецький!..»

І він вирішив завтра піти в суд і побачити, чи старий Шлангбаум справді купить будинок Ленцьких, як каже Клейп, і чи наб’є йому ціну аж до дев’яноста тисяч карбованців. Якщо все це справдиться, то, значить, і все інше — правда.

Опівдні в магазин забіг Вокульський і почав випитувати Жецького про вчорашню виставу та про те, чому він утік з першого ряду в восьмий, а альбом передав Россі через Піфке. Але пан Ігнац мав у душі стільки образ та стільки сумнівів щодо свого коханого Стаха, що тільки бурмотів та хмурився.

Вокульський теж замовк і вийшов з магазину з гірким почуттям. «Всі від мене одвертаються, — думав він, — навіть Ігнац…

Навіть він… Але ти мені за все будеш нагородою!..» — додав він уже на вулиці, дивлячись в бік Уяздовських Алей.

Коли Вокульський вийшов, пан Ігнац обережно випитав у службовців, в якому суді та о котрій годині продаються з торгів будинки. Потім він попросив Лісецького заступити його завтра між десятою годиною ранку та другою після півдня і з подвійною старанністю взявся до своїх рахунків. Він машинально (але безпомилково) додавав довжелезні, як вулиця Новий Світ, колонки цифр, а в перервах думав: «Сьогодні змарнував близько години, завтра змарную годин з п’ять, і все через те, що Стах довіряє Шлангбаумам більше, ніж мені… Нащо йому будинок? На якого чорта він зв’язався з тим банкрутом Ленцьким? І що йому припливло до голови швендяти в італійський театр та дарувати дорогі презенти отому приблуді Россі?..»