Петро Лущик - Поміж двох орлів

Тарасові поклали на дерев’яний остов (такий же, яким він приносив рибу) чималий кам’яний блок, і хлопець укотре почав свій нелегкий шлях нагору і донизу, щоб десь в обід, коли весняне сонце вже почне немилосердно пекти, почути таку очікувану команду обідати.

Сопошинці розмістилися під північною стіною будівництва – там не так палило сонце. Поруч розсілися люди з Глинська. Кожен дістав з торбинок чи просто із вузлика нехитру їжу. Оскільки під час роботи не наговоришся, саме тепер чоловіки обмінялися останніми новинами. Цього разу мова зайшла про дерев’яну церкву, що скромно стояла у сотні метрів від костелу. Її вигляд – низенька, почорніла від часу та дощів – програвав перед навіть недобудованим латинським костелом. Чоловікам було особливо важко визнавати цей факт, адже церква була православною, а вони, православні, змушені будувати латинський храм, тим самим ще більше принижуючи свою віру.

Деяку надію на покращення справ дав майстер із Глинська, повідомивши, що православна громада міста звернулася до Станіслава Жолкевського з проханням побудувати нову церкву.

– І що пан гетьман? – поцікавився Максим Дідух, сусід Тараса, дебелий, але добродушний коваль.

– Пан гетьман ще не вирішив, – відповів чоловік із Глинська. (Тарас згадав, що його звати Данько Мазур.) – Та й не скора ця справа – будувати церкву! Ось костел скільки ще будувати, а гроші йдуть від пана гетьмана. А хто дасть гроші на православний храм?

– Люди дадуть! – озвався Павло Бахур, ще один із Сопошина.

– Багато тут назбираєш! Усі багаті стали ляхами, бо не були б багатими, а ми – біднота. Поки назбираєш пожертву, помре не одне покоління.

– Бог дасть – побудуємо! – впевнено сказав Мазур.

Він витер вуса від крихт хліба, перехрестився і склав шматок полотнини – обід закінчився, треба було приступати до роботи.

Цей день закінчився б для Тараса Сопохи так само, як і попередні, коли він змушений відробляти повинність у місті, якби не несподівана розмова після роботи. Тарас поклав на місце дерев’яну основу, на якій носив камінь, і зібрався вже пристати до односельців, щоб разом піти додому. Аж тут до нього підійшов управитель Сопошина Мошко. Кожного дня на початку і після роботи він перевіряв, чи всі робітники на місці.

– Чого вам? – невдоволено запитав Тарас.

З власного досвіду він знав: нічого доброго такі зустрічі не приносили.

– От що: завтра зранку знову вийдеш на роботу, – сказав Мошко. – Андрушко Швець підвернув ногу, тому ходити не може. Відробиш замість нього, а наступного тижня будеш вільний.

– У мене завтра своя робота на городі, – заперечив хлопець.

– Посадиш у середу. І наступного тижня ти вільний.

– Знаю я ваші заміни! Вже так не один раз даремно робив!

– Ти не хочеш робити на пана гетьмана? – озвірився Мошко. – То, може, мені так йому і сказати?

Він сподівався побачити в очах Тараса страх, але помітив лише гнів.

– Зачекайте говорити панові гетьману… – зауважив хлопець.

– От і добре! – почав було управитель, але Тарас продовжив:

– Я йому сам скажу! І не думаю, Мошку, що його слова вам сподобаються.

Управитель аж захлинувся від несподіванки. Він хотів сказати, що ніякий він не Мошко, а Іцхак Бебер, і за такі слова йому не здобрувати, але Тарас рішуче рушив до воріт замку. У Мошка полізли на лоба очі. Він так і залишився стояти посеред площі. Не йшли додому й інші сопошинці – вони були свідками цієї перепалки і просто згоряли від бажання побачити, чим це все закінчиться.

А Тарас упевнено підійшов до воріт. Вартові його впізнали, але все ж запитали, до кого він іде.

– До пана гетьмана! – сміливо відповів Тарас.

– А де риба? – засміявся один.

– Я хочу записатися до війська. Пан гетьман позавчора сказав мені прийти, якщо я згоден.

Вартові перезирнулися. Їм не дуже вірилося у те, що говорить цей простолюдин, але вони справедливо відзначили, що сам придумати таке він не міг.

– Тоді тобі треба не до пана гетьмана, а до управителя, – повідомили йому.

– А де управитель?

– А тебе зараз проведуть, – раптом сказав один з вартових і гукнув дівчину, що саме підходила до воріт. – Марушко, відведи його до пана управителя.

Дівчина кинула на Тараса лукавий погляд, і хлопець зашарівся.

– Іди за мною!

Тарас пішов слідом за дівчиною. Їй було років чотирнадцять, не більше.

– Ти тут служиш? – запитав він.

– Так, кухаркою, – відповіла дівчина.

Посеред двору Марушка сказала Тарасові зачекати, поки вона шукатиме пана управителя. Але не встигла вона це сказати, як серед білих колон замкового двору з’явився чоловік, у якому Тарас упізнав знайомого вельможу.